Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

шістдесят три синьоокі, світловолосі й ластаті напівдебіли-епсилони.

— Який чудесний світ новий... – Таке враження, що власна пам’ять вирішила зіграти з ним злий жарт, і Дикун тепер увесь час повторював Мірандині слова. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди[14].

— І мушу вас запевнити, – сказав на завершення менеджер людського фактора, коли вже вони виходили з фабрики, – що в нас майже не виникає якихось непорозумінь з робітниками. Ми завжди знаходимо...

Але Дикун раптово покинув своїх компаньйонів і почав несамовито блювати за якимись лавровими кущами, немов тверда земля під його ногами стала гелікоптером, що провалюється в повітряну яму.

«Дикун, – написав Бернард, – відмовляється вживати сому і відчуває себе пригніченим через те, що та жінка Лінда, його м...., постійно перебуває у святковій ейфорії. Варто зазначити, що попри старечий вік його м..... та її неймовірно відразливу зовнішність Дикун дуже часто її відвідує і вельми до неї прив’язаний... цікавий приклад того, як раннє зумовлення може змінювати і навіть суперечити природним імпульсам (тут ідеться про імпульсивну огиду до неприємних об’єктів)».

Вони приземлилися в Ітоні на даху Верхньої школи. З другого боку шкільного подвір’я сяяли під сонцем всі п’ятдесят два білосніжні поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч од них був коледж, а праворуч – шкільна громадська співальня, що хизувалися своїми залізобетонними і скляними конструкціями. Посеред чотирикутного подвір’я стояла дещо старомодна статуя з хромованої сталі нашого господа Форда.

Коли вони зійшли з вертольота, їх зустріли доктор Ґафні, ректор, і міс Кіт, директриса.

— Чи багато у вас тут близнюків? – трохи боязко поцікавився Дикун, коли вони вирушили на оглядини коледжу.

— Та ні, – відповів ректор. – Ітон призначений винятково для хлопців і дівчат з найвищих каст. Одна яйцеклітина, одна доросла особа. Це, звісно, ускладнює навчальний процес. Але з цим треба миритися, – зітхнув він, – адже їм доведеться брати на себе велику відповідальність і мати справу з надзвичайними ситуаціями.

Бернардові тим часом дуже сподобалася міс Кіт.

— Можливо, Ви матимете вільний вечір у будь-який понеділок, середу або п’ятницю, – натякнув він їй. Показавши великим пальцем на Дикуна, він додав: – Цікава, знаєте, особа. Дивна.

Міс Кіт усміхнулася (і він відзначив її вельми милу усмішку), подякувала і сказала, що з радістю відвідає якусь з його вечірок. Ректор відчинив двері.

Після п’яти хвилин у цьому класі для подвійноплюсових альф Джон відчув себе дещо збентеженим.

— Що таке елементарна теорія відносності? – пошепки запитав він у Бернарда. Той почав спочатку пояснювати, а тоді схаменувся й запропонував перейти в якийсь інший клас.

У коридорі було чути, як з-за дверей до кабінету географії для бета-мінусових пролунав дзвінкий і високий жіночий голос:

— Раз, два, три, чотири, – а тоді втомлено й нетерпляче: – Відставити.

— Мальтузіанські вправи, – пояснила директриса. – Більшість наших дівчат, звичайно, ялові. Я сама теж яловиця. – Вона всміхнулася Бернардові. – Але в нас є близько восьмиста нестерилізованих осіб, яким потрібні постійні вправи.

У бета-мінусовому географічному класі Джон довідався, що «дикунська резервація – це місце, яке через несприятливі кліматичні чи геологічні умови або ж через нестачу природних ресурсів не вартувало цивілізаційних витрат». Клацнув вимикач; кімната стала темною; і ось раптово на екрані вгорі виникло зображення «покутників» з Акоми, що розпростерлися перед Дівою Марією, ремствуючи так, як Джон колись це від них чув, і каючись у своїх гріхах перед розп’ятим Ісусом та образом Пуконґа у вигляді орла. Юні ітонці аж покотилися з реготу. Покутники, й далі лементуючи, звелился на ноги, поскидали з себе верхній одяг і почали шмагати себе вузлуватими батогами, удар за ударом. Регіт залунав з подвійною силою, заглушуючи стогін покутників.

— Але чому вони так регочуть? – ошелешено й гірко запитав Дикун.

— Чому? – перепитав ректор, повертаючи до нього своє усміхнене обличчя. – Чому? Таж тому, що це неймовірно кумедне видовище.

У цій кінематографічній напівтемряві Бернард ризикнув зробити те, на що, мабуть, ніколи б не наважився раніше навіть в суцільній пітьмі. Відчуваючи впевненість у своєму новому статусі важливої персони, він обійняв директрису за талію. Вона з готовністю підкорилася цьому його залицянню. Він був уже готовий обмінятися з нею кількома поцілунками або легенько її вщипнути, коли це знову клацнули, відчиняючись, віконниці.

— Мабуть, підемо далі, – мовила директриса й попрямувала до дверей.

— А це, – оголосив невдовзі ректор, – кімната гіпнопедичного контролю.

Сотні апаратів синтетичної музики, по одному на кожну спальню, стояли на поличках уздовж трьох стін кімнати; в шухлядках на четвертій стіні лежали паперові рулони зі звуковими доріжками, де були зафіксовані різноманітні гіпнопедичні уроки.

— Вкладаєте рулон ось сюди, – почав пояснювати Бернард, урвавши доктора Ґафні, – натискаєте цей вимикач...

— Ні, отой, – роздратовано виправив його ректор.

— Хай буде так. Рулон розкручується. Селенові давачі перетворюють світлові імпульси на звукові хвилі, і...

— І ось маєте, – договорив за нього доктор Ґафні.

— А чи вони читають Шекспіра? – запитав Дикун, коли вони проминали шкільну бібліотеку, прямуючи до біохімічних лабораторій.

— Звичайно, ні, – почервоніла директриса.

— У нашій бібліотеці, – уточнив доктор Ґафні, – зберігається лише довідкова література. Якщо молодим людям потрібно розважитися, вони йдуть на чуттєвки. Ми не заохочуємо їх віддаватися самотнім утіхам.

Трасою за склом проїхало п’ять автобусів, заповнених дівчатами й хлопцями, які або співали, або мовчки горнулися одне до одного.

— Повертаються якраз, – почав пояснювати доктор Ґафні, а Бернард тим часом пошепки домовився з директрисою про побачення цього самого вечора, – зі слауського крематорію. Зумовлення стосовно смерті починається з вісімнадцяти місяців. Кожен малюк двічі на тиждень приходить зранку в лікарню для тих, хто помирає. Там вони можуть знайти найкращі іграшки, а в дні смерті їх пригощають шоколадними вершками. Вони привчаються сприймати смерть як щось буденне.

— Як будь-який інший фізіологічний процес, – діловито додала директриса.

О   восьмій в «Савої». Все домовлено.

Повертаючись до Лондона, вони зупинилися на фабриці телекорпорації в Брентфорді.

— Можеш зачекати тут хвилинку, поки я піду й зателефоную? – запитав Бернард.

Дикунові довелося доволі довго його чекати. Якраз верталася з роботи головна денна зміна. Юрби нижчокастових робітників вишиковувалися в чергу біля монорейкової станції... сім або й вісім сотень гамм, дельт і епсилонів, чоловіків і жінок, серед яких можна було розрізнити хіба що десяток-два інакших облич і статур. Кожному з них,