Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

списи довкола дрібниць, опоненти, засукавши рукави, крок за кроком поширюють на громаду свій згубний вплив. Тож не будемо подібні до балакунів, пане Кошовий. Згодні?

– Звичайно, згоден, пане Громнишин, – зараз Клим був щирим.

– У такому разі прошу офірувати на потреби товариства «Братні» ті кошти, які вважаєте за доцільне.

Витягнувши з кишені записник та олівець, Громнишин приготувався писати.

– Що це?

– Ви будете внесені в почесний список жертводавців. Ваше прізвище надрукують у нашому часописі, поруч з іншими достойними особами.

– Як називається ваше видання?

– Поки ніяк. Аби видрукувати перше число й поширити його, ми й збираємо гроші. Погодьтеся, безглуздо придумувати назву видання, котрого ще немає. То скільки ви готові пожертвувати?

Клим пожував губами, розуміючи програшність власного становища.

– Пане Громнишин, – почав обережно. – Саме в цей момент я не можу нічого зафундувати на потреби «Братніх». Проте обіцяю за деякий час, коли отримаю платню чи навіть відсоток від важливої угоди, яку, можливо, пощастить укласти…

Громнишин закрив записник, повернув разом із олівцем до кишені.

– Тепер ви розумієте, пане Кошовий, чому москвофільські спільноти завжди перемагатимуть і йтимуть на крок уперед?

Не знаючи, що відповісти, Клим мовчки кивнув.

– Маю честь, – буркнув вчитель і пішов, залишивши Кошового цілковито зневіреним як у власних силах й можливостях, так і в людстві.

Й все одно під кінець дня, як було домовлено, він стояв поруч із пам’ятником Корнелю Уейському.

Цього разу на ній було легке осіннє пальто, кроєм ледь подібне до жіночого домашнього халату, а голову прикрашав невеличкий капелюшок. Замість пір’я маківку вінчала конструкція, схожа на соснову шишку. Проте вперте бажання заховати розсип ластовиння за пудрою дещо псувало картину, додаючи, як на смак Клима, порцію провінційності.

Зустрівшись із Даною вдруге, він зрозумів, що його збентежило раніше. Дівчина старанно стежила за модою, навіть прагнучи вирізнитися серед подібних собі. Та разом із цим було відчуття – модні віяння переважно не збігаються з її особистими смаками, навіть змінюють, коли не зовсім ламають, її природу. Дана Лилик, схоже, не могла собі дозволити бути собою в більшості життєвих обставин та ситуацій. Тож її підкреслену сухість, відсутність звичної манірності в розмові та жестах Кошовий сприймав певною захисною реакцією на вимушений дискомфорт.

– Ми кудись зайдемо? – спитала вона, привітавшись.

Климові здавалося, що вся вулиця зараз дивиться на них. Розумів – це дурниця, але після сварки з Басею позбутися подібного відчуття не міг. Уявив, як виглядатиме збоку зі своїми страхами, коли вони сядуть за столик у кав’ярні, й відразу смикнулося віко.

– Можемо зайти, куди забажає пані. А можемо прогулятися.

– Краще пройтися. Погода на диво тепла.

До Кошового аж тепер дійшло, в яку пастку мимоволі втрапив. Прогулянка вимагала від чоловіка інакшої поведінки, ніж бесіда за столиком. Подумки обізвавши себе найгіршими словами, кивнув та зігнув руку в лікті, пропонуючи дамі. Та легко, виконуючи ритуал, аніж справді відчуваючи до кавалера симпатію, заклала свою руку за його лікоть. Тепер, якщо хтось із пильних Басиних подружок побачить цю парочку на корзо, висновки будуть зроблені однозначні.

Ну і хай собі!

Вони неквапом рушили, і Дана відразу ж почала:

– Я так розумію, ви були там, на Зеленій.

– А я так розумію, пані Дано, ви теж там були. Й не раз, – парирував Клим, додавши до голосу суворих ноток. – Маючи при собі ключ від дверей, є велика спокуса їх відчинити. Хіба не так?

– То правда, – легко погодилася Дана. – Але ж я й не казала вам, пане Кошовий, що не бувала там. Ви завели розмову про таємне життя моєї партнерки. І я підказала відповідь. Ви доросла й досвідчена людина. Напевне зрозуміли, розваги якого змісту відбувалися за тими дверима.

– Ви сказали – розваги?

– Агнеля саме так усе сприймала.

– Ви… – Клим замовк, намагаючись правильно поставити наступне запитання, проте його супутниця немов читала думки.

– Не бійтеся, питайте. Я ж сама дала вам ключ, тому й відповідати готова. Я знаю суть тих розваг. І – ні, сама я ніколи не брала в них участі. Ви не зовсім розумієте природу наших стосунків із Агнешкою.

– Бо ви мені їх не пояснили.

– А ви – не питали! – парирувала Дана. – Описати цю природу дуже просто. Ми не були близькими подругами. При тому вона вважала мене своєю довіреною особою. Мені довірялося те, чого не довіриш колєжанці, навіть тій, яку знаєш змалечку. Якщо хочете, Агнеля тримала мене при собі, – вона навмисне наголосила на останній фразі. – Не біля себе, пане Кошовий. Я залагоджувала для неї щодня безліч справ, коли – дрібних, коли – серйозних. Подруги тим не переймаються. Для того існують партнерки. Пояснила?

– Цілком, – кивнув Клим. – І давайте повернемося до вілли на Зеленій. Ви знали когось із постійних відвідувачів особисто?

– Ні, – відрізала Дана. – Не знала й не хотіла. Мене все те не обходило. Хочете зовсім чесно?

– Звісно, ми ж для того й зустрілися – для чесної розмови.

– Знаєте, для чого я мала ключ від вілли? Крім того, що піклувалася про потрібну Агнешці кількість копій, а оригінал тримала в себе, аби потім, по закінченню оренди, повернути власнику? Я робила там роботу покоївки, пане Кошовий! Майже рік, раз по раз, коли там збиралися компанії, я приходила туди після всього, аби прибрати, забрати білизну, віднести до пралі. Переслати нову, накрохмалену, хрустку. Й чекати, коли Агнеля знову попросить навести там лад. Ви ж розумієте, стороння покоївка, найнята, не могла бути допущеною туди.

– Ви думаєте, пані Дано, проста дівчина розібралася б, що там до чого?

– А ви, пане Кошовий, зле знаєте простих дівчат! Сьогодні вони тут, у Львові, вже не такі забиті селючки, якими виглядали років із десять тому! Та де! Ось тут недалеко школа Святої Ядвіги, там навчають дівчат на панночок, і то лиш одна з відомих. Знаєте, скільки нині різних товариств, готових брати опіку над сільськими дівками? Перебратися працювати до великого міста – навіть не половина, третина справи, пане Кошовий! Чоловікам це непомітно, вони… ви не відчуваєте того. Молодим жінкам складніше. До речі, Агнеля сама допомагала одному такому товариству з опіки. Називається просто – «Турбота». Дівчат навчали, як поводитися в місті, серед містян та з містянами. Їх водили й далі водять по театрах, на різні виставки, влаштовують для них курси. Боюся, після загибелі Агнешки ця «Турбота» поволі перестане існувати, хіба інший фундатор знайдеться…

Тема помітно запалила Дану, та Клим усе ж наважився перервати, аби дівчину не несло далі, в зовсім непотрібний йому бік:

– Думаю, знайдеться.