Читати книгу - "Червоногрудка"

були схожі на бійниці.

— Двоє чоловіків, чорношкірі, убиті цієї ночі. І це тільки в нашому поліцейському окрузі, — говорив інспектор Есаяс Берн, коли вів Харрі лабіринтом коридорів з шорсткими біленими стінами і брудним лінолеумом на підлозі. — Бачили ту громадину — готель «Карлтон»? Зачинений. Білі давно вже евакуювалися за місто, тож тепер ми стріляємо тільки один в одного.

Есаяс підсмикнув штани. Це був високий, доволі огрядний, карячкуватий негр. Під пахвами його білої нейлонової сорочки розпливлися темні плями.

— Взагалі Андреас Хохнер сидить у заміській в’язниці, яку ми називаємо Містом Грішників, — сказав він. — Сьогодні ми привезли його сюди для допитів.

— А що, не я один його допитуватиму? — запитав Харрі.

— От ми й на місці. — Есаяс відчинив двері.

Вони увійшли до кімнати, де, схрестивши руки на грудях, стояли ще двоє і дивилися крізь брунатне скло в стіні.

— Однобічне, — шепнув Есаяс. — Він нас не бачить.

Двоє перед склом кивнули Есаясу й Харрі, відійшли убік.

За склом була маленька, тьмяно освітлена кімната, посеред якої стояв стілець і маленький стіл. На столі була попільничка, забита недопалками, і закріплений на штативі мікрофон. У чоловіка, що сидів на стільці, були темні очі й густі чорні обвислі вуса. Харрі відразу впізнав у ньому людину з тієї нечіткої фотографії, яку показував Райт.

— Норвежець? — буркнув один з тих двох і кивнув на Харрі.

Есаяс Берн ствердно кивнув.

— Гаразд, — сказав чоловік, звертаючись до Харрі, ні на секунду, однак, не випускаючи з поля зору чоловіка за склом. — Він у твоєму розпорядженні, норвежцю. На двадцять хвилин.

— Але у факсі говорилося…

— Та плював я на телефакс. Слухай, норвежцю, ти знаєш, з яких країн люди приїжджають сюди, щоб допитати цього хлопця? А скільки хочуть, щоб ми його їм видали?

— Ну… ні, не знаю.

— Тож радій, що взагалі з ним поговориш, — сказав чоловік.

— А з якого побиту він зі мною розмовлятиме?

— А нам що до того? Сам з ним домовляйся.

Харрі мимоволі втягнув живіт, коли входив у вузьку й тісну кімнату для допитів. На стіні, де руді патьоки іржі утворили щось подібне до ґратчастого плетива, висів годинник. Він показував пів на дванадцяту. Харрі подумав про поліцейських, які весь час стежитимуть за ним, і від цієї думки його долоні спітніли. Чоловік на стільці сидів згорбившись, його повіки напівприкривали очі.

— Андреас Хохнер?

— Андреас Хохнер? — пошепки перепитав чоловік на стільці, зиркнувши на Харрі так, ніби найбільше в житті хотів придушити його. — Ні, він зараз удома, трахає твою мамку.

Харрі обережно сів, йому здалося, що він почув регіт по той бік чорного скла.

— Харрі Холе з норвезької поліції, — тихо назвав себе Харрі. — Мені треба дещо дізнатися від тебе.

— Норвегія? — скептично сказав Хохнер. Він нахилився вперед і почав прискіпливо розглядати посвідчення, яке показав йому Харрі. Потім ледь посміхнувся. — Вибач, Холе. Вони не сказали мені, що сьогодні буде Норвегія, розумієш. А я ж вас чекав.

— А де твій адвокат? — Харрі поклав на стіл теку, відкрив її і дістав список питань і блокнот.

— Та пішов він, я йому не довіряю. Цей мікрофон увімкнений?

— Не знаю. А що таке?

— Не хочу, щоб чорномазі нас чули. У мене є ділова пропозиція. Свого роду оборудка. З тобою. З Норвегією.

Харрі відірвав погляд від аркуша. Над головою Хохнера цокав годинник. Уже минуло три хвилини. І щось підказувало Харрі, що у відведений йому час він не вкладеться.

— Яка оборудка?

Хохнер закотив очі, потім перегнувся через стіл і швидко прошепотів:

— За все, що на мене повісили, мені тут світить «вишак». Розумієш, про що я?

— Можливо. Кажи далі.

— Я можу розповісти тобі дещо про того мужика в Осло, якщо ти пообіцяєш мені, що ваш уряд попросить тутешніх чорномазих помилувати мене. За те, що я вам допоміг, розумієш? Ця ваша прем’єрша приїжджала сюди, вони з Манделою зустрічалися. Бонзи з конгресу, які зараз тут усім заправляють, вони люблять Норвегію. Ви їх підтримували, бойкотували нас, коли про це просили чорномазі комуністи. Вони до вас прислухаються, розумієш?

— Чому ти не запропонуєш це місцевій поліції?

— Чорт! — Хохнер грюкнув кулаком по столу так, що попільничка підстрибнула і з неї посипалися недопалки. — Ти що, нічого не розумієш, суко? Вони думають, що це я вбив тих чорномазих!

Він учепився в край столу і пильно поглянув у вічі Харрі. Потім його обличчя зморщилося, мов продірявлений м’яч. Він закрив обличчя руками.

— Вони сплять і вві сні мріють про те, як би мене повісити!

Він хрипко схлипнув. Харрі дивився на нього. Хто його зна, скільки ті двоє допитували його, перш ніж прийшов він. Харрі глибоко вдихнув, перегнувся через стіл, однією рукою узяв мікрофон, а другою висмикнув дроти.

— Згода, Хохнере. У нас залишається десять секунд. Хто такий Урія?

Хохнер дивився на нього крізь розчепірені пальці.

— Що?

— Хутчіше, Хохнере. Зараз вони прийдуть!

— Він… він старий, йому за сімдесят. Я його бачив тільки раз, коли передавав зброю.

— Який він мав вигляд?

— Старий, як я й сказав.

— Особливі прикмети!

— На нім було пальто і капелюх. Це було пізно вночі, в темному порту. Здається, блакитні очі, зросту середнього… е-е.

— Про що ви говорили? Швидко!

— Про різну фіґню. Спочатку ми говорили по-англійськи, а потім він сказав, що вміє німецькою. Я сказав, що мої батьки з Ельзасу. І він сказав, що бував там, у місті, яке називається Зеннхайм.

— Навіщо йому гвинтівка?

— Не знаю. Але він непрофесіонал, надто багато патякав, а коли отримав товар, сказав, що не брав до рук зброю вже років п’ятдесят, чи й більше. Він сказав, що ненавидить…

Двері до кімнати відчинилися.

— Що ненавидить? — прокричав Харрі.

У цю мить він відчув, як його за шию схопила чиясь рука. І хтось зашипів йому прямо у вухо:

— Що ти робиш, трясця твоїй матері!

Поки Харрі тягли до дверей, він дивився на Хохнера. Погляд у того був осклянілий, кадик рухався вгору-вниз. Харрі побачив, як він ворухнув губами, але не розчув слів.

Двері знову замкнулися перед ним.

Поки Есаяс віз його до аеропорту, Харрі потирав шию. Двадцять хвилин вони їхали мовчки, нарешті Есаяс заговорив:

— Ми працювали над цією справою шість років. У списку країн, куди він доставляв зброю, — двадцять держав. І ми всі боялися, щоб раптом не сталося того, що сталося сьогодні: хтось пообіцяє дипломатичну допомогу в обмін на інформацію.

Харрі знизав плечима:

— То й що? Ви його схопили, на цьому ваша робота кінчається. Тобі, Есаясе, дадуть за