Читати книгу - "Катерина"

бо для мене ти як була босонога злидня, так нею й залишилась. А чуло моє серце, що втнеш ти якусь підлість, недарма залізла до панських покоїв так, що дідька тебе тепер витягнеш.

– А вам із того що, діду? Проґавили зятя?

– Ет, як забалакала, панею запишалася? – аж лицем зсудомився Шуляка, виблискуючи очицями. – Та дарма, красна пані, є Господь на білому світі, дістанеш ти ще своє, за сльози моєї нещасної донечки дістанеш, що відбила в неї такого кавалера.

Катерина звернула вбік.

– Та що ж це ви всі мене клянете? Чи винна я, що припала панові до серця?..

Мирон Шуляка аж затрусився.

– А винна, – високим, пронизливим голосом відгукнувся він, потрусивши перед самим носом Катерини довгим пальцем. – Звабила пана, от і маєш те, що хотіла. Та затям лишень, моя Горпина так цього не залишить, вона ще нагадає про себе панові, ось побачиш.

Катерина не відповіла нічого на ту погрозу, тільки покривила лице й, оминаючи діда попід тином Товкача, попрямувала до воріт батьківської хати. А там на неї вже чекали Михасик і діти Назара, які відразу ж кинулись до неї з веселими криками:

– Катруню! Наша Катруня йде!

І вони, підстрибуючи, повели її до хати, вигукуючи кожен собі, що Катруня принесла їм панських гостинців. А в хаті вже дожидали її, стіл був заставлений мисками з варениками, картоплею із салом та шуликами, а святково вдягнена Домна тягнула з печі коровай. І Катерина, відчувши непевну гірку та незрозумілу печаль, подумала про те, що ніколи за своє життя не мала вона від родичів такої пошани, як зараз, хоч і батракувала на них від самого світу й до смерку. Та хіба коли, навіть на іменини, пекли вони для неї хоча б простенького пирога? Ніколи такого не було, і черговий день народження зустрічала вона мало не на голодний шлунок, нашвидку втамувавши голод куснем хліба, а далі хутчій бралась до роботи. Тепер же ж он як, мачуха й на коровай розщедрилась, і борошна білого десь роздобула.

Домна поставила коровай на стіл, витерла руки об фартушок і застигла нерішуче біля столу.

Катерина всміхнулась.

– Що ж ти, Домно, і не привітаєшся зі мною?

Домна несміливо всміхнулась у відповідь.

– Та стою оце й не знаю, як же вітатись мені, бо паню перед собою бачу, яку і язик всохне назвати просто Катрею.

Катерина махнула рукою.

– Та облиш. Для вас я Катрею й залишилась, та і яка з мене пані, читати ж бо ще не навчена, танцювати теж. Ось живу я тільки справді по-панському, устаю як сонце вже до полудня зверне й лінуюся страшенно.

Домна протерла для неї лаву рушником.

– Та хоч тепер відпочинеш. – Вона вказала на лаву. – Сідай, якщо не погидуєш, бо в такому вбранні не в наших злиднях сідати.

– А я ж і сама злидень, – похитала головою Катерина, спостерігаючи, як діти хапають брудними рученятами її тістечка та запихають до рота з виразом благоговійної насолоди. – Я спочатку теж цими тістечками так давилась, а потім наїлась. Ти приводь, Домно, дітей до палацу, нехай частіше смачненькому радіють.

Домна лупнула очима.

– Так пан же… незручно ж якось…

– За це не хвилюйся, усе зручно. А де це всі?

Домна боязко озирнулась на поріг.

Свекруха десь подалася ще зранку, нічого не сказавши, куди йде, а Назар із батьком поїхали по сіно, мають скоро повернутись. – Домна ще раз поглянула на поріг і швидко заговорила. – Ти, Катруню, не надто вір у ті її слова сльозливі. Вона ненавидить тебе, як і раніше, а мо’, ще й сильніше, через щастя твоє та Василя. А то надумала, не знать із чого, каже, піду до Катрі нашої, прощення попрохаю. Та то все через багатство твоє, бо не раз заводила вона розмови про те, що куди воно ото таке годиться, що дочка пані, а батьки в розваленій хаті живуть. Батька точила, аби йшов прохати в тебе нової хати, та батько в нас гордий, відмовився геть іти до пана милості цієї просити. Так вона сама надумала, бо вже люди почали їй в очі сміятись, що ж то вам пані-донька чепурнішої хатини не подарує, коли до себе не бере.

Катерина опустила очі. Занурена у своє щастя, вона й справді якось позабула про те, у якій хаті живуть її рідні. Одначе ниньки ще літо, і не так страшно, а от до зими вона б і сама про них потурбувалась.

– Та свекруха й не думала б миритись, коли б не панство твоє, – казала далі Домна, нарізаючи білий хліб і поглядаючи одним оком на двері. – А люта ж яка вона зробилась, заживо мене поїдає, бо не лишилось нікого в хаті. Якби ти знала, Катруню, як я тепер страждаю, хоч ізнову біжи до Кагамлички.

Катерина перехрестилась.

– Що ти, Домно, гріх то великий.

Домна насупила брови.

– Та я вже, Катре, і не знаю, що є гріх, а що не гріх. Відьма ця так крові попоп’є, що вже й згрішити була б рада, аби ж не мучитись тільки.

Катерина звела на Домну очі. Виснажена, із худим лицем, із пустим, байдужим поглядом колись таких гарних очей, Домна й справді могла знову помандрувати до Кагамлички. Така вона вже була, як що вбгає собі в голову, то неодмінно зробить. А мачуха знущатись тепер буде з Домни – з єдиної, хто залишився біля неї. Ні, треба буде набратись сміливості та випросити в Криштофа окремого будиночка для Назара з родиною, а то недобре виходить, вона сама розкошує, а ось Домна страждає.

– Я побалакаю з Криштофом, щоб дав вам якусь хатку, – мовила Катерина та трохи не зойкнула, коли Домна раптом кинулась до неї, упала навколішки й ухопила за руку, намагаючись поцілувати.

– Катруню, я за тебе день і ніч на колінах Богові молитимусь. Бо пан пообіцяв дати нам ту хату козака Старицького, та й забув, а мачуха чекала на обіцяну господу, як на друге Пришестя, а воно ж час минає, пан пообіцяв, а не дає нічого. – Домна вдесяте озирнулась на двері. – Ти знаєш, мені здається, свекруха подумала про те, що то ти настроюєш пана, щоб не давав нової хати, мстишся за минуле.

Катерина відхитнулась від неї.

– Господи, Домно, та в мене й на думці такого не було. Я просто… просто ще не звиклася з тим, що є панею, що можу в нього щось просити, бо, як не кажи, у душі я та сама Катря, яка завжди босою бігала селом, і мені Криштоф, хоч і чоловік, але ж і пан, і я ще соромлюся щось у нього просити.

– То й хати для нас не попросиш? – змарніла Домна.

Катерина заспокійливо всміхнулась.

– Ні, для вас випрохаю відразу, як прийду додому.

Домна таки поцілувала її руку.

– Дякую, Катеринко, дякую, вік не забуду тобі цього.

Катерина спробувала висмикнути в неї руку.

– Що ти, дурненька, облиш.

– Таку радість ти мені принесла! – Вона хотіла ще щось сказати, та в сінях заскрипіли двері й до хати увійшла Мальчиха. Зиркнула темним оком на Катерину, і та наче в минуле повернулась. Ой ні, далекою була ще мачуха від того, щоб примиритися з нею по-справжньому, бо ось зараз, забувшись, певно, палахнула вона очима з такою ненавистю, що Катерина задерев’яніла на лаві, відчувши, як терпнуть руки. Та то була одна тільки мить, і, мов згадавши про щось, мачуха заквітла улесливою посмішкою.

– Катеринко, прийшла-таки! – защебетала вона, підходячи близько до столу й оглядаючи його. – От дякую, бо ж я думала, чи не погидуєш ти вже нами, злиднями нещасними.

Домна покривилась і відійшла до печі, а мачуха, й далі вуркочучи голубицею, почала зносити до столу пляшки з наливкою. І дивно було Катерині, і незвично без діла сидіти в батьківській хаті, бо звикла вона тут і хвилини вільного часу не мати, завжди для неї була якась робота, а зараз панею сидить на лаві, спостерігаючи за тим, як мачуха збирає до столу, виймаючи з глечика зі смальцем домашню ковбасу та кров’янку.

За декілька хвилин до хати увійшов батько. Натомлений,