Читати книгу - "Жорстоке небо"

на екрані. Камера рухалася вздовж обвуглених і сильно покорчених решток літака, обрамлених кучугурами брудного снігу. На задньому тлі тягнулася стіна невисокого аеропортового термінала, на що вказували висувні рукави-коридори, які, наче хоботи, витикалися зі скляної будівлі. Літаків не було біля жодного з рукавів. Згарищем тинялося кілька чоловіків у напнутих поверх зимових курток яскравих оранжевих жилетах із написами «BEA» на спині, які щось понуро видивлялися серед уламків.

Редактори «Часу новин», певно, вирішивши, що тексту, озвученого автором сюжету, цілком достатньо, у титрах внизу екрана поставили всього два слова: «Париж, Франція».

Діана помітила шматок металу, подібний на вінґлет[62], якими закінчуються краї крил, в іншій обгорілій купі розрізнила щось схоже на стійку шасі (пара коліс, сплющений, немов на ковадлі, гідравлічний амортизатор), але здогадалась про те, що дивиться на останки вщерть розтрощеного авіалайнера тільки тоді, коли кадр змінився. Оператор перемкнувся на іншу ділянку аеропорту. На екрані постала будівля — ангар з написом «AUX FIRE STATION», біля якої лежала почорніла від сажі, але не так сильно потовчена хвостова частина літака. Високий вертикальний стабілізатор і правий горизонтальний із дивом непошкодженим рулем висоти не залишали жодних сумнівів: цієї ночі в Парижі розбився пасажирський літак.

— Що бачиш? — нетерпляче затріщало в трубці.

— Показують авіакатастрофу, — ледь чутно прошепотіла жінка.

«Показують місце авіакатастрофи», — подумки виправив Анатолій Захарович. І тут-таки зміркував: «Цікаво, яким місцем думав Авер’янов, коли вирішував відправити до Франції доньку Столяра?»

Данило тим часом застиг посеред кімнати, по-качиному витягнувши губи і замислено втупивши погляд у стелю. Долоню від промежини не забирав. У ту мить Діанина свідомість розкололась: одна частина лишалась прикутою до кадрів, що показували по телевізору, і до голосу шефа у слухавці; а друга цілковито перемкнулася на сина. При цьому жінка старалась, як могла, щоб перша частина свідомості, яка завмерла в очікуванні того, що скаже Анатолій Рева, була принаймні не меншою за другу, що спостерігала за Данькою, проте марно. Данило важив для неї більше, ніж малозрозуміла катастрофа у Франції. Покосившись на сина, Діана збагнула, що зараз станеться: ще півхвилини — і Даня надзюрить у колготки, організувавши посеред кімнати симпатичну калюжку теплої сечі.

— Так, усе правильно, — буркнув Рева, — авіакатастрофа. Сьогодні вночі, за годину до півночі за київським часом, в аеропорту Париж-Північ розбився літак, — для Діани його голос долинав, неначе з іншої галактики.

Жінка експресивно помахала рукою, привертаючи увагу сина. Даня відірвав від стелі спокійний, як у маленького Будди, погляд і подивився на маму. «Хочеш пісяти?» — одними губами промовила Діана, недвозначно тицяючи пальцем на пластиковий горщик, що стояв у кутку біля входу до кімнати. Данило ще дужче витягнув губи і заперечно мотнув головою. Пісяти він хотів, але на горщик сідати не мав наміру.

Даня давно знав, для чого призначено горщик. Ще минулої весни він засвоїв: коли припече, треба мерщій шукати когось зі старших і проситися на горщик. Усе чітко й просто. Проблема полягала в тому, що з причин, зрозумілих тільки Господу Богу, Данило не міг на горщику розслабитися. Перші півтора-два тижні після того як усвідомив справжнє призначення чудернацької пластмасової чаші, котра постійно стояла в кутку житлової кімнати, малюк діяв строго згідно з інструкціями. А потім почало не складатись. Даня сигналізував про те, що припекло, Діана чи Гена стягували з нього штанці і всаджували малого на горщик, після чого… вони хвилин п’ять, іноді всі десять, телющились один на одного. Данило вперто відмовлявся справляти нужду. Схоже, він просто не міг надзюрити в штукенцію, яку любив надягати собі на голову і яка, на його думку, страшенно йому пасувала. Просидівши так скількись часу, думаючи, що малий здійняв фальшиву тривогу, Діана чи Гена знімали Даню з горшка і заправляли штанці. Після цього Данило відходив на п’ять кроків і з виразом непередаваного полегшення на личку спускав у штани вміст сечового міхура чи кишечника. І не було на те ради. Діана намагалась відволікати його, викликаючи в малого напади веселощів під час сидіння на горщику; Гена погрожував, що не дозволить встати, поки не попісяє, але нічого не допомагало. Підгузки не вирішували проблеми: коли Даня почав ходити, зробився більш активним, вони стали натирати йому ноги.

Діана знала, що малий хоче пісяти: він не пісяв уже зо дві години, а за цей час випив немало та ще й з’їв три мандаринки. Притиснувши трубку плечем, жінка насупилась й удруге вказала пальцем на горщик. Данило замислився, а потім затято помотав головою. «Ні». Діана швидко оцінила відстань, вигнулась, наче гімнастка, натягнувши на максимум телефонний дріт, схопила сина за руку і легенько потягнула на себе. Одночасно лівою ногою штовхнула до себе горщик. Даня дозволив виконати всі маніпуляції, не пручаючись, з незламним «як ви мене дістали» виразом на лиці. Стягнувши з малого колготки, Діана віртуозно втулила його попу в горщик.

«Фух, півсправи зроблено!»

— Діано, ти мене слухаєш? — Анатолій Захарович очікував реакції на свої слова.

Вона чула Реву, розуміла, що він запитав, але перед очима стояло застигле від напруження обличчя сина. У малого аж очі випирали, так йому хотілось спорожнитися. По «5-му» встигли тричі повторити, що літак був українським, виробленим на заводі «Авіант», але Діані було не до того.

«Давай, Данько, давай! Попісяй! Ну, не доїти ж мені тебе, як корову!»

Хлопчик спробував устати, але мама міцно тримала його на горщику.

Несподівано Данило підняв брови і ще ширше розплющив оченята. Страдницький вигляд змінився здивованим, а потім — наче зраділим.

«Невже?» На радощах Діана не стрималась і…

— Пісь, пісь, пісь!

Пауза.

— Діано?! — з телефону.

«О-о-от, блін!!» — жінка тільки зараз усвідомила, що досі притискає слухавку плечем до вуха.

— То я не вам, Анатолію Захаровичу!

— А кому? — «Бляха, я ще такої херні не чув!»

— Данилу Геннадійовичу, — ляпнула Діана і тут-таки кашлянула, тлумлячи сміх, — ну, тобто, моєму дворічному синові.

— А-а, — Рева помовчав. У той момент він пересилював бажання вліпити потиличник Григорію Авер’янову, який сидів у кріслі навпроти. — Може, я пізніше наберу тебе? Поки ви там усе з’ясуєте з… Данилом Геннадійовичем.

— Ні-ні-ні, — злякано залопотіла жінка. — Не зважайте, будь ласка, ми закінчили, і я вас уважно слухаю, — нічого вони не закінчили, на дні горщика було сухо, як у Сахарі, але щось підказувало жінці, що вдруге Анатолій Захарович не телефонуватиме. Такі люди по два рази