Читати книгу - "Чорна стріла"

Але справжнє моє місце тут, мастере Шелтон. Тут моя батьківщина, — ось ця нора в землі. Чи йде дощ, чи бурхає вітер, чи це квітень, коли співають всі пташки і квіти падають на мою постелю, або зима, коли я сиджу на самоті з добрим кумом — вогнем і вільшанка-червоногрудка щебече в лісі, — тут моя церква і мій базар, моя дружина і моє дитя. Сюди я повертаюсь і тут, молю святих, я хотів би й померти.

— Тут теплий закуток, ти маєш рацію, — відповів Дік. — І затишний і добре схований.

— Це добре, що він так схований, — зауважив Лоулес, — бо моє серце не витримало б, якби його знайшли, мастере Шелтон. Ось тут, — додав він, риючи міцними пальцями піщану долівку, — тут мій винний льох, і ми зараз матимемо фляжку чудового міцного вина.

І справді, покопавши трохи, він витяг важкий шкіряний міх, розрахований приблизно на галон, і майже на три чверті наповнений п'янким запашним вином. Випивши по-дружньому за здоров'я один одного, вони підкинули у вогонь дров, і полум'я знову весело спалахнуло. Розімлілі Дік і Лоулес простяглиея на долівці, насолоджуючись благодатним теплом.

— Мастере Шелтон, — зауважив волоцюга, — останнім часом вас спіткали дві невдачі; скидається на те, що ви втратите й дівчину, — вірно я кажу?

— Вірно, — відповів Дік, кивнувши головою.

— А тепер, — вів далі Лоулес, — послухайте старого дурня, який побував майже всюди і майже все бачив. Ви виконуєте занадто багато чужих доручень, мастере Діку, Ви працюєте на Елліса, а він мріє тільки про смерть сера Деніела. Ви працюєте на лорда Фоксхема — а втім — хай збережуть його святі — він, безсумнівно, має добрі наміри. Трудіться на самого себе, добрий Діку. Йдіть до своєї дівчини. Залицяйтесь до неї, а то вона зовсім забуде про вас. Будьте напоготові і, коли трапиться нагода, стрибайте з нею в сідло.

— О Лоулесе, адже вона, безсумнівно, знаходиться в будинку сера Деніела, — відповів Дік.

— Ну, що ж, тоді ми туди й підемо зараз, — відповів волоцюга.

Дік здивовано поглянув на нього.

— Не дивуйтеся, якраз це я й мав на увазі, — сказав Лоулес. — А якщо ви не вірите моєму слову, гляньте сюди. — І волоцюга, знявши з шиї ключ, відімкнув дубову скриню. Покопавшись в ній, Лоулес вийняв звідти спочатку чернечу рясу, потім шматок вірьовки і, нарешті, величезні дерев'яні чотки, такі важкі, що ними можна було орудувати, як зброєю.

— Ось, — сказав він. — Це для вас. Одягайте!

Коли Дік переодягнувся в чернечий одяг, Лоулес вийняв фарби і олівець і з великою спритністю став змінювати йому обличчя. Брови він зробив густішими й довшими; вусики Діка, які ледве пробивалися на його юному обличчі, він перетворив у великі вуса; кількома лініями він змінив вираз очей; і молодий монах став здаватися старшим від своїх років.

— Тепер, коли я теж зміню свій зовнішній вигляд, ніхто не зможе відрізнити нас від справжніх монахів. Ми сміливо підемо до сера Деніела, і там нас гостинно приймуть з любові до матері церкви.

— Навіть не знаю, чим я зможу тобі віддячити, дорогий Лоулесе! — вигукнув Дік.

— Гей, брате, — відповів волоцюга. — Все, що я роблю, я роблю заради свого задоволення. Не турбуйтесь про мене. Клянусь небом, я й сам потурбуюсь. Язик у мене довгий, голос — мов монастирський дзвін, і, якщо я сам не зможу потурбуватися про себе, я буду просити, мій сину; а там, де прохання не допоможуть, я просто візьму.

Старий пройдисвіт скорчив кумедну гримасу, й, хоч Діку було неприємно залежати від такої сумнівної особи, він все ж не міг стриматись і розсміявся.

Лоулес повернувся до великої скрині, і незабаром його не можна було впізнати. Але Дік з подивом побачив, що він у себе під рясою заховав кілька чорних стріл.

— Навіщо вони тобі? — спитав хлопець. — Для чого тобі стріли, якщо ти не береш лука?

— Навіщо? Мабуть, доведеться розбити чимало голів, не говорячи про спини, перш ніж нам пощастить вибратись звідти, куди ми йдемо; і коли що-небудь трапиться, я хотів би, щоб наше братство підтримало свою честь. Чорна стріла, мастере Діку, — печатка нашого братства, вона показує, хто надіслав рахунок.

— Якщо ти так старанно готуєшся, — сказав Дік, — у мене з собою є деякі папери, які заради мене самого і в інтересах тих, хто їх довірив мені, краще де-небудь заховати. Де їх заховати, Уїлле?

— О-о, — відповів Лоулес, — я піду в ліс і просвищу там три куплети з пісні, а ви тим часом закопайте папери, де хочете, і розрівняйте пісок на тому місці.

— Ніколи, — вигукнув Річард. — Я довіряю тобі, друже. Я був би підлою людиною, коли б не довіряв тобі!

— Брате, ти ще зовсім дитина, — відповів старий волоцюга, зупиняючись на виході з печери і обертаючись до Діка. — Я добрий старий християнин, а не зрадник. Я не хочу чужої крові, проте не пошкодую своєї власної, коли моєму другові загрожує небезпека. Але, нерозумна дитино, я злодій за своїм ремеслом і звичками з першого дня мого народження. Якби моя пляшка була порожня і в мене пересохло у роті, я пограбував би вас, дороге дитя, і це так вірно, як вірно те, що я люблю вас, поважаю вас і захоплююсь вами! Чи можна сказати ясніше? Ні.

З цими словами він виліз з печери і пішов, важко ступаючи, через чагарник, поляскуючи пальцями.

Дік, залишившись на самоті, здивовано подумав про непостійну вдачу свого товарища; він квапливо витяг свої папери, перечитав їх і зарив у пісок. Один з паперів Дік залишив, у себе, тому що він ніяк не міг зашкодити його друзям, а навпаки, при нагоді послужив би доказом проти сера Деніела. Це був написаний власноручно лист танстольського рицаря до лорда Венслідейла. Сер Деніел доручив одному з своїх слуг віднести цього листа на другий день після поразки біля Райзінгема, і Дік знайшов його у забитого гінця.

Заривши папери, Дік притоптав ногами гарячий попіл, виліз з лігва і приєднався до старого волоцюги, який чекав на нього під дубом. Сніг вже встиг покрити його білими пушинками. Дік і Лоулес поглянули один на одного і розсміялись, — так невпізнанно і так кумедно вони обидва переодяглися і змінили свою зовнішність.

— Як би мені хотілось, щоб зараз було літо і ясний сонячний день, — пробурчав Лоулес. — Щоб я міг заглянути в калюжу і побачити себе, як у дзеркалі. Ми зустрінемо багато людей сера Деніела, які знають мене, і якщо нас впізнають, то ви відбудетесь одним-двома словами,