Читати книгу - "Репортер"

дивуватися, він гірко переживав образу, а це ж стрес, який важко перенести художникові, що живе правдою, а не рятівним компромісом… Ніколи не забуду сивого поета, котрий привіз до нас на операцію свою матінку; його величезні голубі очі дивно завмерли, немов зачудовані:

— У тяжкі сорокові, — карбовано, немов рубаючи прозаїчну фразу на поетичний рядок, говорив він, — коли почався шабаш і чорні сили доморощених расистів ловили космополітичних відьом, маленький, зсохлий від затаєного страху Михайло Свєтлов сидів у ресторані Будинку літераторів — його профіль відбивався на стіні як молодий місяць — і сумно дивився на босів, що проходили мимо. Один з них помітив в очах поета щось таке, що змусило його зупинитись: «Михайле, не дивись так, зміни гнів на милість»; Свєтлов відповів: «Тільки це й роблю з ранку до вечора, мабуть, тому ще живий»…

… Я розітнув череп художника Штика, і мене вразила дивна форма його мозку і надзвичайно великий обсяг… Боже мій, червоно-біло-темна маса клітин, яка містила в собі мільярди функціонально розписаних за посадами крихіток, народжувала бачення чужих планет, пришельців, тривожну затаєність Всесвіту… Чому рівні можливості, які дала людині природа, так загадково розподіляються між мільярдами простих смертних і тими, хто бачить більше, відчуває виразніше, мислить прозорливіше?!

Яке щастя бути акушером чи спортивним лікарем — кожен твій жест несе вивчене полегшення хворому… А тут?! Як бути тут?! Я дістав право на вторгнення в святая святих цивілізації, в думку людську… Чи справлюся? Так, відповів я собі, ти мусиш справитись, інакше Штик помре. Ну то й що? — спитав я себе. І жахнувся цього запитання. Ми часто лякаємося правди, простіше обійти її, відсунути, зробити зручнішою для себе, щоб не відповідати безкомпромісно й гостро. Але може бути, що Штик втратить той хист, яким його наділила природа? Тоді й життя для нього буде тягарем, більше того, стане неможливим, бо пам’ять про безповоротне минуле перетворює життя на пекло.

Боже, поможи мені, подумав я, почавши операцію. Вона буде довга, годин шість. Я завжди благаю допомогти, не мені, а тому, хто непорушно лежить на столі; не можна не допомогти тому, за кого благаєш. Ні, відповів я собі, на жаль; навіть бог допомагає тільки сильним.

… Штика били дуже сильні люди, які досить добре знають анатомію, били для того, щоб зробити художника калікою, безпам’ятним виродком; так можуть бити люди, що мають медичну освіту… Або ж масажисти… Патологоанатоми… Хоча хто може завадити інженерові чи водієві придбати підручники й самому вивчити найбільш уразливі, больові точки людського тіла? Як це страшно — придбати підручник, кладезь знань, щоб перетворювати талант в безпам’ятну убогість… Очевидно, предмет заздрості й ненависті найбільше змальований у літературі саме тому, що світ населений багатьма сальєрі, котрі щільно обступають маленьких Моцартів. Пушкін зміг так написати свою поему, бо він сам — Моцарт… Як же цей маленький африканець відчував заздрість нездар, що, як зашморг, повільно душила його! І ми ще говоримо про справедливість! Хоч один доморощений гад переконував мене, ніби все, що відбувається, справедливе: якби Пушкін не помер вчасно, гляди, написав би таке, що перекреслило б усю його літературу, Лінкольн міг піти на компроміс з работорговцями, а Джордано Бруно став би викладати богослов’я.

Я тоді спитав: чи була справедливою поява Гітлера? Можливо, історії угодно, щоб він помер трохи раніше? Скількох маленьких Ейнштейнів, Толстих і Сліченків він би не встиг спалити в газових печах…

Цей же гад твердив: «Ромо, кожна нація повинна співати, говорити, писати й знімати фільми своєю мовою і про свої проблеми». Тоді я поцікавився: а що робити з книжкою «Наша людина в Гавані»? Адже Грін англієць, а не кубинець… І чому б не викинути з «Війни й миру» розділи, присвячені Наполеону? Нехай би про це писали французи… А яке мав право Лев Миколайович — за вашою логікою — писати «Хаджі Мурата»?

— Дихання хворого нормальне, пульс рівний, — Валі-заде не відводив очей від своїх апаратів.

… Я пригадую, яке враження на мене справив Руан, місто Флобера. Там є музей, один зал присвячений хірургії минулих століть; дивовижний графічний триптих: хворий перед операцією випиває склянку спирту; сама операція — предметно й немилосердно показано, як нещасному (не дуже люблю слова «пацієнт» або «хворий», усі ми «пацієнти» і «хворі» — в тій чи іншій мірі) пилкою відрізали ногу, і він дивився на це очима, сповненими жаху, рот роздертий несамовитим криком; третя частина гравюри — відпилена нога в кошику, бідолашний стікає кров’ю, хірург зашиває культю. Жорстоко? А яка правда буває добренькою?

— Тиск? — спитав я Клаву.

— У межах норми.

— Візьміть кров, нехай підрахують на комп’ютері…

Цей японський комп’ютер ми вибивали півроку: поки одержали валюту в Держплані та Міністерстві фінансів, потім включився Зовнішторг, почав запитувати пропозиції в своїх представництвах, а люди вмирали, вмирали, вмирали… Дивовижно: суспільство колективістів, а роз’єднані по тисячах сот! Між нами стоять височенні паркани, а наглядачі, які стежать за тим, аби хтось не перестрибнув, обкладені на своїх вишках мільйонами інструкцій — що можна, де не можна… Дихати — можна, все інше треба затвердити.

Коли я запропонував свій метод операції, усі документи й обгрунтування послали на консультацію трьом професорам; один з них підтримував мене, два мене просто не помічали… Звичайно, вони виступили проти… Але ж ішлося лише про те, щоб надрукувати матеріали в нашому віснику! Хай би хоч дискусія почалася! Ні! Все нове заведено душити в зародку… Свобода думки й слова! Слід би скоректувати: «Свобода проконсультованих слів і затверджених думок…»

Цікаво: я весь відданий операції, поринув у таїнство матерії, що відкрилася мені і яка є субстанцією Валерія Васильовича Штика; роки виробили автоматизм рухів, хоч кожна операція — це новий штурм таємниці, але думка мені непідвладна й багатомірна; я фіксую лише окремі її фрагменти, вони пролітають крізь мою свідомість, і я не певен, чи прийдуть вони до мене ще раз… Гаразд, я — рядовий хірург, а от скільки думок проходило крізь Скліфосовського, Пирогова, Спасокукоцького, Юдіна, Боткіна?! А скільки думок Пушкіна, Толстого, Блока, Маяковського пройшло крізь них і кануло у вічність? Американці держать при кожній бодай трохи серйозній особі «скрипт-герлз», секретарів-стенографісток: жодне слово, навіть жодна випадкова думка не втрачається, та й кишенькові диктофончики мають, які важать двісті грамів і продаються на кожній вулиці, а не з-під поли у фарцовщиків… Смішно… Професія, приречена на зникнення в той самий день, коли держава поверне золотий червінець, що його можна міняти на проклятущу вільно конвертовану