Читати книгу - "Утрачений світ"

табору таємничим гостем ми поверталися до Форту Челенджера з деякою тривогою в душі. А втім, — цього разу все було гаразд. Увечері в нас розпалилася суперечка з приводу нашого теперішнього становища та планів на майбутнє. Я викладу її детальніше, бо вона мала той наслідок, що ми за кілька наступних днів набагато ближче ознайомилися з Країною Мейл-Вайта, аніж це можна було зробити за цілий місяць.

Розмову завів Самерлі. Цілий день він був у дуже поганому гуморі, а запитання лорда Джона про те, що робитимемо ми завтра, й зовсім розсердило його.

— Єдине, що ми маємо робити сьогодні, завтра й увесь час, це — шукати виходу з пастки, до якої потрапили. Ви клопочете собі голову, як забратись у глиб цієї країни. А на мою думку, ми повинні докласти всіх зусиль тільки на те, щоб вибратися звідси.

— Мені дивно чути, сер, — погладжуючи свою величну бороду, озвався на це Челенджер, — що людина науки виявляє такі плиткі почуття. Ви опинилися у країні, де перед вами можливості, про які не насмілювався й мріяти жоден натураліст, відколи світ світом, але ви хочете покинути її, ознайомившись із нею та її мешканцями тільки поверхово. Я був кращої думки про вас, професоре Самерлі.

— Однак ви повинні взяти до уваги, — сердито відповів Самерлі, — що на мене в Лондоні чекає багато студентів, залишених на мого вельми бездарного асистента. Моє становище відмінне від вашого, професоре Челенджере, бо, наскільки мені відомо, на вас ніколи не покладалося відповідальної виховної роботи.

— І цілком слушно, — погодився Челенджер. — Я завжди вважав за вкрай марнотратне клопотати якимись дрібницями мозок, здатний до великих творчих пошуків. Ось чому я відхиляв усі пропозиції прийняти посаду викладача.

— Які ж саме ви мали пропозиції? — єхидно спитав Самерлі, та лорд Джон поквапився змінити тему розмови.

— Щодо мене, то я мушу вам сказати, — зауважив він, — що було б ганьбою вернутись до Лондона, не ознайомившись належним чином з цією країною.

— Та й я не міг би повернутись майже голіруч до своєї редакції і подивитись у вічі нашому старому Макардлові, — підтримав я лорда. (Ви, сподіваюся, не сердитиметесь на мене за надто вільне поводження з вашим ім'ям, сер.) — Він ніколи не подарує мені, якщо я не доведу до кінця свій звіт. А до того ж нам, гадаю, взагалі нема сенсу сперечатися, раз ми однаково не можемо звідси видобутись.

— Наш юний друг надолужує своє неуцтво проблисками примітивного здорового глузду, — похвалив мене Челенджер. — Інтереси його жалюгідної професії нас не обходять, але він цілком слушно зауважує, що зійти з плато вниз нам несила, тож не варто й витрачати енергію на ці розмови.

— А я вважаю всяку іншу роботу марною витратою енергії, — пробурчав Самерлі з-за своєї люльки. — Дозвольте нагадати вам, що ми прибули сюди з цілком певним завданням від Лондонського зоологічного інституту. Ми мали перевірити деякі твердження професора Челенджера. В обгрунтованості цих тверджень, мушу відверто визнати, ми тепер переконалися. Отже, своє безпосереднє завдання ми виконали. Що ж до детального обстеження плато і його мешканців, то це величезна робота, з якою може впоратися тільки численна експедиція, спеціально впоряджена. Силкуючись зробити щось лише своїми силами, ми ризикуємо ніколи не повернутися до Англії, і ті важливі здобутки, які ми вже маємо, загинуть для людства назавжди. Професор Челенджер винайшов спосіб, що дозволив нам вибратися на це, здавалося б, неприступне плато. Гадаю, тепер ми повинні попросити його напружити всю свою винахідливість і допомогти нам вернутися у той світ, звідки ми прийшли.

Міркування Самерлі, щиро кажучи, здалися мені цілком резонними. Навіть Челенджера вразила думка, що коли ми не повернемось і не підтвердимо того, що він заявляв раніше, вороги його так і святкуватимуть свою перемогу.

— Як на перший погляд, проблема спуску видається неймовірно важкою, — сказав він — а проте, я не припускаю, щоб розум людський не спромігся розв'язати її. Я ладний погодитися з нашим другом, що лишатися тут на довгий час тепер нам не слід, і що, мабуть, незабаром ми муситимемо конкретно подумати про те, як вибратися звідси. Але я рішуче відмовляюсь залишити Країну Мепл-Вайта, доки ми не дослідимо її бодай поверхово і не складемо хоча б орієнтовної карти цієї місцевості.

Професор Самерлі нетерпляче хмикнув.

— Ми згаяли вже два дні, — сказав він, — і знаємо географію плато не набагато краще, ніж перед нашим приходом сюди. Ясно одне: все воно вкрите лісом, і для того, щоб пробитись крізь цей ліс і докладніше обстежити навколишній терен, потрібні місяці й місяці. Була б тут якась верховина, справа стояла б зовсім інакше. Але ми бачимо, що ніяких високих пагорбів тут немає, і місцина скільки кинути оком знижується в напрямі до центру плато. Що далі ми посуватимемось, то меншатимуть наші шанси оглянути все плато відразу.

В цю саме мить мене раптом осяяло. Мій погляд випадково затримався на величезному гудзуватому стовбурі гінкго, що розкинуло над нами своє могутнє гілля. Оскільки воно переважало всі сусідні дерева грубизною стовбура, то, певно ж, було й вище за них. Коли плато і справді найвище по краях, тоді чому не може це дерево правити за оглядову вежу, звідки видно всю Країну Мепл-Вайта? Ще дитиною, живши в Ірландії, я вирізнявся вмінням лазити по деревах. Мої товариші краще за мене вибиралися на гори, але дертися вгору по стовбуру — це я був перший! Якби тільки мені пощастило поставити ногу на перший від землі сук, а там я вже дістануся до самого верховіття.

Ця ідея захопила моїх товаришів.

— Наш юний друг, — сказав Челенджер, роздимаючи червоні яблука своїх щік, — здатний до акробатичних вправ, занадто важких для людей соліднішої і, я сказав би, поважнішої статури. Я схвалюю його проект.

— Їй-Богу, ви влучили саме в цяту, мій голубе, — промовив лорд Джон, ляснувши мене по плечу. — Не розумію, як така проста річ не спала досі нікому з нас на думку. До сутінок ще близько години, тож, узявши з собою записника, ви, безперечно, встигнете накидати хоча б згрубша план місцевості. Ми поставимо одну на одну три скриньки з набоями, а потім я підсаджу вас.

Ставши на скриньку, він уже обережно підсаджував мене вище, коли це до нас підскочив Челенджер і своїм дужим ручищем просто підкинув мене в повітря. Схопившись за товстий сук і вимахуючи ногами, я спершу наліг на нього тулубом, а далі сперся й коліньми. Наді мною виступали три грубі суки, немов три величезні. щаблини сходів,