Читати книгу - "Повний місяць"

погляду на Нещереті — лікар єдиний розумів, про що недоговорює Левченко.

Бувають вони, перевертні.

Принаймні, одна людина–вовк точно ховається десь поруч.

І Андрій майже проговорився. Адже підозра, що з таємничим лісовим звіром може бути якимось незрозумілим поки чином пов'язаний хтось із місцевих, сформувалася остаточно. Стриміла в голові.

Та ледь не зірвалася зараз із язика.

3

— Не хочу лякати вас, Ларочко.

— Лякати? Невже ви можете налякати більше, ніж оці чутки про вовкулаку, Поліно Стефанівно?

Стара бібліотекарка зібрала розкладені на столі карти. Акуратно, трьома пучками взяла старий мундштук, справжня слонова кістка. Зробила затяжку.

Вона курила не часто, пояснивши Ларисі, що не отримує від нікотину жодного задоволення. Цигарку скручувала собі сама, маючи невеличкий запас папіросного паперу. Для цього тельбушила вже готову, фабричну папіросу, змішувала тютюн із висушеними й тоненько нарізаними духмяними травами. Потім димила цією ароматною сумішшю й переконувала саму себе, що процес сприяє розслабленню та заспокоєнню. Ларисі ж було все одно, звикла до будь–якого тютюнового диму ще до війни. Ігор задля мужності чомусь вирішив ще й навчитися курити, хоч не лише вона — всі, хто добре знав його, казали — не пасує. Це заводило Вовка, і за короткий час він ніби назло самому собі перетворився на завзятого курця. Коли ж почалася війна, задиміли, здавалось, усі довкола. Лариса взагалі дивувалася, як їй вдалося триматися без курива, що в теперішній час вважалося ледь не поганим тоном.

— Про це я окремо розкажу. Якщо слово дасте.

— Слово?

— Чоловіка вашого не тішити моїми казочками. Хоч не такі вже це й казочки…

— Мій чоловік, нагадаю, офіцер НКВС. Чекіст. А там казкам не вірять.

— Хіба? — Стефанівна пустила струмінь диму вбік, поклала мундштук на стару металеву попільницю так, щоб попіл падав їй усередину, машинально перемішала карти. — Працівники органів державної безпеки готові не тільки повірити в казки, а й самі вигадати кілька, аби це допомогло в боротьбі з черговим ворогом народу. Чи я помиляюся?

— Я ж просила вас, Поліно Стефанівно, не вести зі мною подібних розмов.

У Ларисиних словах не чулося жодної нотки докору — вона лише сухо нагадувала старшій товаришці про певну домовленість.

— Хіба це розмови, Ларисочко? Нічого небезпечного, звичайні побоювання. Він, здається, теж полює на вовка.

— Чому — теж? Хто ще? І потім…

— Що? — руки бібліотекарки завмерли, пальці ледь стиснули колоду.

— Сомов не ловить вовків. Він просто не вірить, що тут орудує хижак.

— У що ж він вірить?

— Ми з ним мало про це говоримо, — Лариса не скаржилася, як і раніше, тільки констатувала факт. — Ми з Віктором узагалі мало говоримо.

— Останнім часом?

— Не лише. Про його роботу — тим більше. Але обмовився мені: всю цю історію з нападами на людей сприймає підступами ворога.

— Тому я й проситиму вас не ділитися з ним моїми підозрами.

— Вашими? — Лариса не стримала посмішки, тут же зрозуміла — це виглядає не зовсім ввічливо: — Даруйте, Поліно Стефанівно… У вас є підозри? Кого і в чому ви підозрюєте?

— Не підозри. Думки, — руки почали звично мішати карти. — Я мислю, значить, я існую. Знаєте, до речі, хто це сказав?

— Здається…, — лоб Лариси збігся зморшкою, — … Не Декарт?

— Вірно. Як любить говорити мій квартирант — так точно. Рене Декарт, був багато століть тому такий філософ. Читали його праці може, а?

— Він же математик. А я вчитель математики.

— Вам викладали в інституті математику Декарта?

— Мені дивно, звідки ви знаєте про нього тут, у…

Лариса затнулася.

— Кажіть, кажіть далі, — карти в руках Поліни Стефанівни заходили швидше. — Тут, у Сатанові. В глушині, в провінції. Ви ж киянка, вірно?

— Так точно. Як любить говорити ваш квартирант.

— Тоді мусите знати, що Київ не завжди був столицею. В мене є стійка підозра, що коли ви народилися, Ларисо, ваше рідне місто столицею не вважалося. Чи вважалося, але коротко. Наш Кам'янець–Подільський теж певний час був столицею української республіки. Ось про це, між іншим, при вашому чоловікові точно не варто згадувати. Хоч він напевне здогадується про мою довгу пам'ять. І так само я не завжди працювала в провінційній бібліотеці, Ларисочко. Ми з вами якоюсь мірою колеги.

— Викладали?

— Не науку розкладання пасьянсу, — Поліна Стефанівна акуратно зібрала докупи колоду, поклала поруч, відсунула, знову взяла мундштук, затягнулася. — Про це якось іншим разом. До наших справ, — тон старої змінився. — Карта вам нині лягла не дуже.

— Тобто?

— Клопоти. Причому — не надто приємні. Несподіванки, котрі за інших обставин вас потішили б, але зараз напружать ще більше. Незатишна атмосфера вдома, загострення стосунків із чоловіком.

— Уже плакалася вам у жилетку, — Лариса сумно посміхнулася. — Знаєте ж, у мене й так із Сомовим не м'яко.

— Сьогодні валет ліг не так, як завжди.

— Це якось пов'язано…

— Мова лише про карти. Прямокутники цупкого паперу з картинками.

— Хочете сказати — з'явиться несподіваний валет? Може, навіть бубновий, мов у старих піснях, циганських?

— Моя справа попередити, Ларисо. Хоча… Ми з вами лише розважаємося, час убиваємо. Ваш і мій. Ви ж не думаєте, що все це, — долоня накрила колоду, — серйозніше за просту дамську розвагу?

Молода жінка знизала плечима.

— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.

— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.

— Ви вовкулаку згадували…

— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.

— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?

Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.

— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не