Читати книгу - "Молодий місяць"

спадає тільки одна така місцина. Вона завжди належатиме тільки йому й нікому іншому. Магічне, сповнене світла місце. Прекрасна галявина, яку я бачила раз у житті, залита сонячним світлом і відблиском його шкіри.

Ця ідея могла мати для мене погані наслідки — вона загрожувала стати небезпечно болючою. Мої груди розривало зсередини, коли я тільки думала про це. Важко було тримати себе в руках і не здаватися. Але я впевнена, що тільки там зможу знову почути його голос. Крім того, я вже попередила Чарлі, що збираюся вирушити на прогулянку…

— Про що ти так зосереджено думаєш? — запитав Джейкоб.

— Ну… — почала я повільно. — Якось я знайшла одну гарну місцину в лісі — я натрапила на неї, коли… гуляла. Невеличка полянка, найкрасивіше місце в світі. Не знаю, чи зможу знайти її знову самотужки. Мабуть, доведеться сходити туди кілька разів…

— Ми можемо орієнтуватися по компасу й по карті, — сказав Джейкоб із готовністю. — Можеш показати, звідки починалася твоя прогулянка?

— Звісно. Отам далі, де закінчується шосе 110. Здається, я рухалася увесь час на південь.

— Круто. Ми обов’язково знайдемо те місце.

Як завжди, Джейкоб охоче приставав на всі мої пропозиції, хоч якими б дивними вони не були.

Отже в суботу по обіді я одягнула свої нові черевики для походів — придбані того ж ранку з двадцятивідсотковою знижкою для працівників, — взяла нову топографічну карту півострова Олімпік і подалася в Ла-Пуш.

Ми вирушили не зразу; спочатку Джейкоб розтягнувся на підлозі у вітальні — зайнявши майже всю кімнату — й цілих двадцять хвилин, поки я сиділа на кухні й розмовляла з Біллі, креслив на карті складну сітку навколо потрібного нам сектора. Здавалося, Біллі зовсім не хвилювався через нашу прогулянку. Я здивувалася, що Джейкоб розказав йому, куди ми збираємося, даючи привід для нових пліток про ведмедя. Я хотіла попросити Біллі не розповідати нічого Чарлі, але побоялася, що таке прохання може мати зворотній ефект.

— Може, ми побачимо чудо-ведмедя, — пожартував Джейкоб, не відриваючи очей від карти.

Я непомітно глянула на Біллі, боячись угледіти таку саму реакцію, як у Чарлі. Але Біллі тільки усміхнувся у відповідь.

— Може, вам варто захопити з собою глечик меду, про всяк випадок.

Джейк засміявся.

— Сподіваюся, що твої нові черевики — скороходи, Белло. Глечик меду голодному ведмедю на один зуб.

— Мені буде досить обігнати тебе.

— Удачі тобі! — пирснув Джейкоб, закотивши очі, й згорнув карту. — Ходімо.

— Бажаю вам гарно провести час, — пробурмотів Біллі, покотившись до холодильника.

Мені було неважко жити з Чарлі, але, здається, Джейкобу було з Біллі ще легше.

Я доїхала до кінця болотяної дороги й зупинилася біля знаку, що позначав початок туристичної стежки. Минуло чимало місяців відтоді, як я була тут востаннє, і мій шлунок тривожно забуркотів. Поганий знак. Але воно того варте, якщо я зрештою знову почую його.

Я вийшла з машини й оглянула щільну стіну зелені.

— Я йшла сюди, — пробурмотіла я, вказавши вперед.

— Гм, — відреагував Джейкоб.

— Що?

Він подивився туди, куди я вказала, тоді на добре протоптану стежину — й знову назад.

— Я думав, ти обереш якусь дівчачу стежинку.

— Тільки не я, — усміхнута я ледь помітно. — Я ж бунтарка. Він засміявся й витягнув карту.

— Дай мені секунду, — він уміло тримав компас і вертів картою, аж поки не знайшов потрібний нам кут.

— О’кей — перша лінія на карті. Ходім.

Можна сказати, що я увесь час його гальмувала, але він не скаржився. Я намагалася не згадувати про свою останню прогулянку в цьому лісі з зовсім іншим попутником. Нормальні спогади були досі небезпечні для мене. Якщо я втрачу контроль над собою, то все скінчиться тим, що я стискатиму руки на грудях, ковтатиму повітря — і як я поясню все це Джейкобу?

Зосередитися на теперішньому виявилося легше, ніж я думала. Ліс був точнісінько такий, як і всі інші ліси на півострові, а Джейкоб випромінював радість і поширював веселий настрій.

Він безжурно насвистував якусь незнайому мелодію, розмахуючи руками і з легкістю пробираючись крізь густі зарості. Тіні не здавалися мені такими темними, як завжди. Адже в мене всередині світило сонце.

Що кілька хвилин Джейкоб звірявся з компасом, утримуючи нас на одній і тій самій лінії на його карті. Здавалося, він і справді знає, що робить. Я хотіла його похвалити, але вчасно схаменулася. Понад усякий сумнів, він додасть як мінімум іще п’ять років до свого уявного віку.

Поки ми йшли, мій мозок напружено працював, і мене почало турбувати одне питання. Я не забула про ту розмову з Джейкобом біля скелі — я сподівалася, що він сам торкнеться цієї теми, але здавалося, він і не думав цього робити.

— Слухай… Джейку? — сказала я вагаючись.

— Так?

— Як справи… у Ембрі? Він став нормальним чи ні?

Якусь мить Джейкоб мовчав, досі рухаючись уперед широкими кроками. Відійшовши майже на десять футів, він зупинився, щоб дочекатися мене.

— Ні, він не став нормальним, — мовив Джейкоб, коли я з ним порівнялася. Куточки його губ опустилися вниз. Він не зрушив із місця. Я одразу ж пожалкувала, що зачепила цю тему.

— Досі з Семом?

— Ага.

Він поклав мені руку на плече і подивився на мене так схвильовано, що я не наважилася одразу скинути його долоню, хоча й повинна була.

— Вони досі насміхаються з тебе? — сказала я напівпошепки. Джейкоб дивився на дерева.

— Іноді.

— А що Біллі?

— Як завжди, — відгукнувся він гірким злісним голосом, і це мене стурбувало.

— Наша канапа завжди до твоїх послуг, — запропонувала я. Він засміявся, згорнувши цю сумну тему.

— Але подумай тільки, в якому становищі опиниться Чарлі, коли Біллі зателефонує в поліцію і повідомить, що мене викрали!

Я також зареготала, радіючи, що до Джейкоба повернулося почуття гумору.

Ми зупинилися, коли Джейкоб сказав, що ми пройшли уже шість миль, трохи зрізавши на захід, а тоді розвернулися й пішли назад по другій лінії на його карті. Все виглядало точно так, як і дорогою туди, і я відчула, що мої пошуки марні. Я цілком усвідомила, якими безглуздими вони були, коли почало темніти і похмурий день перетворився у беззоряну ніч, але Джейкоб був наполегливіший.

— Якщо ти впевнена, що ми почали з правильного місця… — він подивився на мене згори вниз.

— Так. Я абсолютно в цьому впевнена.

— Значить, ми знайдемо, — пообіцяв він, схопивши мене за руку й проштовхнувши крізь густі зарості папороті. На протилежному боці дороги показався пікап. Джейк гордо вказав на нього. — Довірся мені.

— Ти такий молодець, — визнала я. —