Читати книгу - "Том 10"

Ваша Леся

1 Прийменник (лат.).— Ред.

2 Неозначена форма (лат.).— Ред.

67. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

15 березня 1892 р. Колодяжне 1892, З/ІІІ

Любий мій дядьку!

Оце-я отримала Вашого листа з портретом. Власне я отримала, бо мама тепер в Києві. Сподіваюся, що й мама і Ви мені вибачите моє самоуправство, але ж я, вгледівши Ваш почерк та намацавши фотографію, не в силі була згодитись чекати два тижні до маминого приїзду. А врешті, я чомусь добре знала, що там є мені лист. Спасибі Вам, що найшли-сьте час мені написати, мені, бачте, хоч короткий лист, аби від Вас. Довгостю я вже сама надолужу. Тільки я вже Вам так раджу, якщо сей лист Вам не в міру довгим здасться, то Ви його віддайте дядині, а вона Вам, може, коротше перекаже. У мене ж така чудна натура, що я зовсім пе вмію коротких листів писати, коли до кого добра, а тільки тоді пишу коротко, як треба кого вилаяти,— отоді вже «раз та гаразд!». Доконче постараюся спровадити собі книжки, що Ви радите,— спасибі за раду,— не думаю, щоб се було трудно. Шкода та шкода, що з тим «Єзекіїлем» вийшло непорозуміння, але біди ще жадної, бо у мене затримався прозаїчний переклад, то у вірш завести недовго. Тема Ваша («Брюс») припала мені до серця, надто уступ з павуком цікавий! Здається мені, що можна буде так скласти, аби для «Дзвінка» годилось, хоча ручити за се не можна, бо у тих галичан бувають часом якісь надзвичайні погляди на самі звичайні речі. Ну, та се вже там будемо бачити, а поки що моє діло робити, ні на кого не оглядаючись, окрім Вас. Коли ж буде зроблене, то вже десь приткнемо, бо вже коли нещасливі «Pauvres gens» таки знайшли собі притулок після цілорічної блуканини, то, видно, ще моя доля не загинула. Здається, мені і моїм писанням суджено-таки по світі блукати чимало, от і тепер моя одна повість, скінчена ще два роки тому назад, блукає по світі галицькому, то блукає, то вилежується цілими місяцями на одному місці. Зовсім так, як сам автор! А дві мої поемки то «з’їздили всю Польщу і Україну» і таки до мене вернулись — в оригіналі, а друку так і не виділи. Смішні ті наші видавці: оце смичуть за поли —давай щось нового! — а даси, то воно й зостаріється те нове, поїш на світ вилізе. Колись у нас була розмова з п. Гринев[ецышмі] на тему поетів і поезії, і тоді він мені доказував, що для України ще рано на поетів чи, може, вже пізно, а докаа тому хачі би те,. що їм (поетам) нігде подітись з своїми віршами, а хоч де й подінуться, то таки їх ніхто читати не буде, бо тепер не час на коштовні забавки. Я* тоді завзято спорилась за raison d’etre1 поезії, але тепер> то* може; де з чим би. й згодилась, хоч таки не зо всім. Я. таки* т тепер думаю, що коли чиїм віршам абсолютно місця, не- знаходиться* то хіба се через те; що ті вірші, погані*, а. як будуть добрі* то від того не зопсуються, що який час полежать, коли, вже тепер на них рано; А щоб для. поезії* тепер вже було запізно, то таки тому не вірю—невже б то* наша? поезіях «отцвела, не успевши расцвесть»? Бо, по-моєму, вона, ще зовсім не вспіла: розцвісти як. слід. Hat мою думку, то в нас тільки тепер дехто починає вчитися версифікації*, а більшість то й досі не признає її,, а йде^ ш правилами: «Не налагай оков на вдохновенье!» та «Аби*душа щира!». Я знаю одного поета,, що склав собі афоризм: «Гарна рифма — погибель длйг ідеї!», і* треба сказати* він тримається вірно свого афоризму, вже чи: по волі*, чи. по неволі— хто його зна. Що ж до мене, то я* тільки генієві: можу простить кепсько збудований вірш*, ш й то не зав^ жди. Українським же поетам, слід би на який, час забо^ ронити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами,, а то- тепер вони найбільше надіються на патріотизм: своїх читців, а не на власну рифму та розмір. Мені сердечне шкода, наприклад,, молоденького поета Кримського: аже з нього*, може* б, могли й люди вийти, а тепер... «зануда» сама зосталась. Може, смішно читати, як я просторікую на таку тему, але що ж, коли моя зброя на мене обернеться, то тим гірше для мене, а я таки завжди так говоритиму. Впрочім, мене люди зовсім не за самий вірш лають, а за те, що я мало ідейна, чи то пак —- мало тенденційна, але мені здається* що коли я буду тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як їй волос тріщатиме нещасній. А вона як схоче, то й сама до мене прийде, тоді я вже її не прожену. Та, врешті, пе об мені річ. Мене ще занадто мало лають — страшно, коли б не розбалуватись. Тільки

т

мама часом скритикує гостріте, а Миша то смітить мене навіть своїми дифірамбами; певне, то неправда, що не можна бути пророком в рідному краю, бо, отже, можна ним бути навіть в очах рідного брата. Зате вже й я з Мишею завжди в згоді, тоді як з товаришами частенько лаятись приходиться, хоч інший раз і пе рада б, бо взагалі, не люблю сваритись —не моя то вдача. Правда, нам з Мишею не випадає сваритись, 'бо ми так рідко бачимось, що пема часу на сварку: взимі він мало вдома бував, а вліті мене лиха година по диких стенах носить. Тільки вже на се літо я не на дикі степи хочу їхати, а десь інде, та боюся, що Ви порадите мені «не рипатись», а вже муситиму слухати ради. Однак я скаржуся на блуканину, а .вона, як по лццрій правді сказати, увійшла вже мені в кров.: як настає весна, то мене у вирій тягне (тут ще винен і страх перед пропасницею весняною), тільки мені вже тепер страшно було б самій десь зоставатись, бо вже відаю, який то смак лежати на тиф серед чужих людей.

Тепер ще треба мені де об чім Вас просити. Ото Миша вже давно просив, щоб я довідалась,