Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

й по тих відблисках видно було цеп наступаючих. Він підходив ближче й ближче. Піхоту підтримували міномети, що люто били по маленькому острівцю радянських військ. Гвардійці чекали, і тільки тоді, коли ворог підійшов зовсім близько, відкрили шквальний вогонь.

Екіпаж був у танку.

– Допомогли гвардійцям патрони, – сказав Василь. – Ми їм наче свіжої крові влили.

А потім били з гармати, з кулеметів. Снарядів і патронів не жаліли, адже на світанку все одно доведеться вистріляти все до останку.

Коли все затихло, біля танка почулося ще два постріли з гвинтівки. Танкісти визирнули: там, стоячи рядом, вели вогонь сибіряк і Черешняк.

Згасли відблиски пострілів, вщухла луна бою, і навколо стало темно н тихо. Повернувся Баранов, знову сів біля Василя. Сказав:

– Так якось по-дурному вийшло…

Не докінчив: голова йому схилилась на коліна, і капітан заснув.

Худорлявий автоматник присів навпочіпки біля нього, обома руками тримаючи на грудях автомат. Солдат насилу переборював сон, голова йому хилилась донизу, але підборіддя щоразу вдарялось об дуло, і автоматник прокидався і знову пильнував.

Танкісти мовчали. Янек тримав між колінами Шарикову голову, приглядався до пса, чухаючи йому за вухами, і щось тихо шепотів.

– Один вартуватиме, а решті – спати! – сказав Семен. – Я стоятиму на варті перший.

Густлік і Гжесь одразу ж лягли. Кос лишився.

– Василю…

– Що таке?

– Напиши генералові рапорт, що нам потрібен наcос. Поручик зрозумів не зразу, про що йдеться. Якусь мить мовчки розмірковував, а потім рішуче відповів:

– Нікуди ти не підеш.

– То, може, я, пане поручик? – несподівано втрутився Черешняк. – Хоч і спина болить, але я пішов би. Самому мені було б безпечніше, аніж усім разом. Гвинтівка у мене є, набої є…

– Піде хтось інший, а не' я і не він, – перебив Кос і, посмикуючи Шарика за кудли, вперто повторив:- Напиши.

Василь зрозумів. Не вірив, що це вдасться, але не хотів завдавати Янекові прикрощів і не мав права відкинути будь-який, навіть найменший шанс врятувати танк і екіпаж, підтримати гвардійський батальйон, вирватися з оточення. Він підійшов до танка і при світлі маленької лампочки, яка освітлювала прицільні прилади, написав кілька слів на аркушику з блокнота для донесень.

Янек тим часом узяв з машини свій шарф і шоломофон. Старанно згорнув шарф, потім у темряві довго протягував нитку в голку. Поруч, залізши під танк і притулившись один до одного, спали канонір та механік.

Василь підійшов і подав складений учетверо папірець. Янек загорнув його в шарф, вузькою смужкою намотав собаці на шию, міцно зшив і відкусив нитку.

– Шарику, слухай! Ти розумний, розумний пес. Понюхай, добре понюхай, – підсунув йому під ніс шоломофон, якого подарував генерал перед самою битвою. – Великий, розумний пес- Янек гладив Шарика долонею по голові, по спині, а потім легенько штовхнув од себе і наказав:- Принеси.

Шарик, радий забаві, крутнувся на місці й, чудово зрозумівши, що від нього хочуть, побіг до танка, стрибнувшу відкритий люк. За мить повернувся, несучи в зубах мундир свого хазяїна. Радісно махаючи хвостом, ждав похвали й нагороди.

Але господар був невдоволення. Різко сказав кілька слів, а потім знову заговорив тим самим лагідним, спокійним голосом, який Шарик так любив. Хазяїн знову дає нюхати ту саму річ. Шарик не розуміє, про що йдеться. Запах виразний і простий, це дух його хазяїна. Та ще, може, є в ньому трохи іншого – того, чим пахне весь стальний дім, їхнє помешкання. Але' ж не може бути, щоб господар – найрозумніший, найкращий у світі чоловік – зажадав, аби Шарик приніс йому весь танк. У чому ж справа?

Собака старанно, з усіх боків обнюхував річ. Чорний вологий ніс йому тремтів, здригалися й губи, а хвіст нерухомо закляк. Нарешті, десь у глибині, на самому дні, він знайшов третій запах, слабий, але все ж виразний. Там пахло трохи тютюновим димом і іншою людиною, доброю й симпатичною. Людиною, од якої вже кілька разів Шарик одержував м'ясо, обережно беручи його зубами, звичайно, завжди з дозволу свого хазяїна. А певно, йдеться саме про того чоловіка, який часто гладив Шарика і при тому завжди відкладав неприємний предмет, що димів. До того чоловіка – далеко, але, якщо треба, то, йдучи по сліду їхнього дому на колесах…

Шарик махнув хвостом – раз і вдруге, потім лизнув свого хазяїна в обличчя. На язику в нього залишилась гірка й солона волога. Ну, гаразд, гаразд… Звичайно, він шукатиме і знайде, навіщо ж ці сльози? Пес хотів бігти негайно, але господар міцно тримав його руками.

– Готово, – сказав Янек.

Василь підійшов до капітана Баранова, смикнув його аа плече, розбудив.

– Німці?

– Ні. Накажіть, щоб ваші не стріляли в собаку.

– Що таке?

– Щоб у собаку не стріляли.

– Ага, розумію. – Капітан аж тепер остаточно прокинувся і побачив Янека, що сидів на землі, тримаючи в. обіймах вівчарку.

– Гвардійці, у собаку не стріляти! – гукнув командир. Клаптик землі, яким вони володіли, був такий маленький, що капітана мали почути всі, кого не зморив сон.

Шарик, відчуваючи, як слабщають Янекові обійми, лизнув господаря в руку, побіг цо сліду гусениць і не забаром зник у темряві.

– Хмар не буде?

– Ні – відповів Василь.

– Жаль.

– Але місяць зійде ще не скоро. Баранов, витягнувшись на спині, знову спав.

– Ось тобі годинник, – сказав Василь. – Я трохи посплю, а ти почергуй. Тепер, я знаю, ти все одно снеш. Розбудиш мене об одинадцятій.

Коли Семен пішов, з темряви виринув сибіряк, сів біля Коса й мовчки подав йому кисет з тютюном, пошитий з м'якої оленячої шкури.

– Спасибі. Я не курю. Снайпер одвів руку, зітхнув. Янекові стало жаль цього рослого чоловіка. Взяв у нього гвинтівку з оптичним прицілом, зважив у руці й сказав:

– Гарна штука. – Потім, торкнувшись пальцями приклада, знайшов на ньому невеличкі позначки з гострими, ще не стертими краями і запитав: – А це що, оці зарубки?

– Вони, – коротко оояснив снайпер і показав рукою в напрямі німецьких окопів.

Розділ XIV СОБАЧИЙ КІГОТЬ

Танк видавив у піску рівний глибокий слід, мов дві траншеї, порізані впоперек кільцями гусениць і схожі на залізничне полотно. Шарик біжить цим слідом, і траншеї до половини закривають його. Біжить рівно, плавно і невтомно.

Піднявши голову, він дивиться далеко вперед.

Принюхуватись не треба – запах, якого шукає Шарик, мав бути тільки десь там, де гостро пахне бензином, де колись він так весело гасав по траві. Собака пам'ятає, що