Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

втікали в напрямку гір, оскільки декотрі добре знали дороги в нетрях, і благословляли сніг, який замітав їхні сліди. Отак, незважаючи на близькість багатолюдної гонитви з псами й іржанням коней, вони і втекли на південь до пагорбів. Потому, озирнувшись, побачили вдалині, у краї, який щойно покинули, червону заграву.

— Східняни спалили хороми, — сказав Турін. — Навіщо ж?

— Східняни? Ні, Володарю; думаю, це Аерін, — мовив один із його супутників на ймення Асґон. — Часто воїни недооцінюють терпіння та спокій. Вона робила нам багато добра і дорого розплачувалася за те. Серце ж її було не боязке, а терпіння нарешті вичерпалось.

І от найсміливіші, котрі могли перетривати зиму, залишились обіч Туріна і провадили його незвичними стежками до сховку в горах — до печери, про яку знали хіба що розбійники та зрадники і в якій були такі-сякі запаси їжі. Там вони перечекали, доки стихне снігопад, дали Турінові трохи їжі та провели до неходженого перевалу, який вів на південь, до безсніжної Долини Сіріону. При стежці, що спускалася донизу, вони розійшлися.

— Що ж, прощавай, Володарю Дор-ломіну, — сказав Асґон. — Але не забувай про твоїх людей. Тепер нас цькуватимуть, а твій прихід зробить песиголовців іще жорстокішими, ніж до того. Тому йди і не повертайся, хіба що прийдеш із військом, аби визволити нас. Прощавай!

Розділ XIII

Прихід Гуріна до Бретілу

Отож, Турін спускався до Сіріону, і душа його розривалася на частини. Бо якщо раніше він мав два болісні вибори, то тепер їх стало вже три, адже пригноблений народ, що його він штовхнув у ще більше горе, волав про допомогу. Тільки одне втішало Туріна: Морвен і Ніенор, без сумніву, давно прибули в Доріат, і сталося це лише завдяки відвазі Чорного Меча з Нарґотронда, що зробив їхню путь безпечною. І він подумав: «Де інакше зміг би я прихистити їх, якби прийшов раніше? Якщо Пояс Меліан знищено, тоді всьому кінець. Ні, добре, що склалося саме так; адже мій гнів і необдумані вчинки кидають тінь на всіх, хто поруч. Нехай Меліан оберігає їх! А я на деякий час залишу їх у мирі та спокої».

Проте надто пізно взявся Турін розшукувати Фіндуілас, мандруючи лісами під покровом Еред-Ветріну, дикий і обережний, мов звір: обстежуючи всі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Надто пізно. Бо всі сліди розмило дощами та снігом. Але трапилося так, що Турін, ідучи вниз за течією Тейґліну, натрапив на людей із Народу Галет — із Бретілського Лісу. Війна зменшила їхню чисельність, і цей невеликий народ мешкав тепер в укріпленні на Амон-Обелі в густому лісі. Те місце називалось Ефель-Брандір; а Брандір, син Гандіра, після смерті батька став їхнім володарем. І Брандір той не був воїном, оскільки мав криву ногу, зламану через нещасливий випадок у дитинстві; що більше, мав ніжний дух і любив ліс дужче, ніж метал, а знання про те, що росте на землі, цінував вище за всі інші.

Та дехто з лісовиків досі переслідував орків на кордонах рідної землі; і щойно Турін дістався туди, як одразу почув звуки бою. Він поквапився на ті звуки та, обережно підходячи з-за дерев, побачив невелику групу людей, котрих оточили орки. Люди відчайдушно захищалися, повернувшись спинами до купки дерев, які росли осторонь на галявині. Та орки переважали чисельно, тож у людей було мало надії на порятунок, хіба би надійшла допомога. Тож, заховавшись у підліску, Турін здійняв галас тупотінням і хрускотом, а тоді так гучно крикнув, ніби вів за собою багато людей:

— Ага! Ось ми і знайшли їх! Усі за мною! Виходьте й убивайте!

Почувши це, багато орків нажахано озирнулись, і тоді з'явився Турін, рухаючись стрибками, вимахуючи мечем, мовби хтось ішов за ним, і краї Ґуртанґа мерехтіли, наче полум'я, в його руках. Те лезо орки знали аж надто добре, тому, перш ніж він домчав до них, чимало кинулось урозтіч, аби врятуватись утечею. Тоді надбігли лісовики та приєдналися до Туріна, й уже разом вони гнали недругів до річки й кількох таки запопали. Урешті-решт, спинилися на березі, й Дорлас, ватажок лісовиків, мовив:

— Ти, володарю, швидкий у гонитві, але твої люди щось не квапляться наздоганяти тебе.

— Таки ні, — відповів Турін, — бо ми всі біжимо як один і завжди нерозлучні.

Тоді бретілці засміялись і сказали:

— Що ж, такий одинак дорого вартує. Ми тобі дуже завдячуєм. Однак хто ти, і що тут робиш?

— Я йду туди, куди кличе мене ремесло, себто винищення орків, — мовив Турін. — І мешкаю там, де є для мене робота. Звати мене Лісовий Дикун.

— Тоді ходи жити до нас, — сказали вони. — Ми-бо теж мешкаємо в лісах і потребуємо таких умільців. На тебе чекає гостинна зустріч!

Тоді Турін дивно поглянув на них і сказав:

— Виходить, є ще люди, котрі дозволять мені осквернити їхній поріг? Але, друзі, маю я одну важливу справу — розшукати Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда чи бодай довідатися хоч щось про неї. На жаль! Багато тижнів минуло, відколи її забрали з Нарґотронда, проте я все одно мушу розшукати її.

Тоді вони жалісливо подивилися на нього, і Дорлас мовив:

— Не шукай уже. Військо орків надходило з Нарґотронда до Переправ через Тейґлін, і нас давно попередили про те; воно просувалося дуже повільно, ведучи багатьох бранців. Тоді ми вирішили влити у війну свою маленьку краплю й, зібравши всіх лучників, улаштували на орків засідку, сподіваючись порятувати бодай кількох полонених. Але на жаль! Щойно ми напали, підлі орки найпершими повбивали бранок; а доньку Ородрета пришпилили списом до дерева.

Турін стояв мов громом уражений.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона заговорила до мене перед смертю, — сказав Дорлас. — Вона оглядала нас так, ніби сподівалася побачити того, кого дуже чекала, а потім мовила: «Мормеґіл. Розкажіть Мормеґілові, що Фіндуілас отут». І вмовкла. Та ми, вволивши її останню волю, поховали її там, де вона померла. Фіндуілас спочиває в кургані поблизу Тейґліну. Так, відтоді минув уже місяць.

— Відведіть мене туди, — промовив Турін; і вони провели його до пагорка при Переправах через Тейґлін.

Там він упав на землю, і темрява зійшла на нього, і бретілці подумали, що він помер. Але Дорлас подивився на Туріна, повернувся до своїх і сказав:

— Надто пізно! Який жаль. Але погляньте: тут лежить сам Мормеґіл; величний капітан Нарґотронда. Ми повинні були, як і орки, впізнати його меч.

Слава про Чорного Меча з Півдня розійшлася від краю до краю і сягнула навіть найгустіших лісів.

І тому вони шанобливо