Читати книгу - "Вершник без голови"

це обмежує розвиток клубів, які в Америці, мабуть, завжди будуть зайвими й чужорідними.

Та все ж таки це зауваження стосується передусім південних і південно-західних міст, де готельні бари та салуни стали улюбленими місцями відпочинку й зустрічей. Там і товариство збирається більш різномасте, ніж деінде. Гордий плантатор не гребує, та й не смів погребувати, пити в одному приміщенні з «білою потолоччю», бідняками, часто не менш гордими за нього.

Так само й у барі готелю «Напоготові» часто можна було побачити вкупі представників усіх верств і професій, які тільки траплялися в навколишніх селищах. Не бувало там лише селян, бо селян як таких в Америці, а тим паче в Техасі, просто немає.

Мабуть, відколи старий Доффер почепив перед готелем свою вивіску, його бар ще не бачив такого великого гурту людей, а сам він, стоячи за прилавком, не обслужив стількох клієнтів, як того вечора, коли учасники сніданку в прерії повернулися до форту Індж.

Майже всі, хто їздив у прерію, за винятком лише дам, відчули потребу на півгодинки заглянути до «Напоготові» й перехилити склянку на сон грядущий, і, коли голландський годинник, що здавався трохи недоречним серед барвистих пляшок, показав одинадцяту, до бару один за одним посунули відвідувачі: офіцери з форту, плантатори з навколишніх маєтків, маркітанти, інтендантські підрядчики, картярі-професіонали й люди без певного діла. Зайшовши, кожен простував до прилавка, замовляв улюблений напій, а тоді приєднувався до котрогось із гуртків, що вже зібрались довкола.

Один гурток привертав особливу увагу. Там було з десятеро чоловіків, половина — у військових мундиpax. Серед них і три вже знайомі нам офіцери: піхотний каштан Слоумен та два лейтенанти — драгун Генкок і кінний стрілець Кросмен. З ними був ще один військовий, найстарший літами і "найвищий чином — він носив майорські відзнаки і, як найстарший у форті офіцер, командував тамтешнім гарнізоном.

Вони розмовляли жваво й невимушено, так наче всі були молодшими офіцерами одного чину. Розмова точилася навколо подій минулого дня.

— Скажіть, майоре, ви, певно, знаєте, — спитав Генкок, — де все-таки була та панночка?

— Звідки мені знати? — відказав майор. — Спитайте її кузена, містера Кассія Колхауна.

— Ми його вже питали, але нічого певного не почули. Схоже на те, що він знає не більше за нас. Він зустрів їх уже тоді, як вони їхали назад, недалеко від нашого привалу. Їх не було дуже довго, і, судячи з того, як спітніли їхні коні, вони добре попоганяли. За цей час можна було з'їздити на Ріо-Гранде або й далі.

— А ви помітили, який повернувся Колхаун? — спитав піхотний капітан. — Аж чорний з обличчя, ніби щось гризло йому душу.

— Атож, він був таки похмурий, — погодився майор. — Та невже ви гадаєте, капітане Слоумене, що причина того…

— Ревнощі, авжеж, і не що інше.

— Що? До Моріса-мустангера? Та ні, не може бути! В усякому разі, це дуже й дуже сумнівно.

— Чому, майоре?

— Любий мій Слоумене, міс Пойндекстер — аристократка, а Моріс Джеральд…

— А може, й він високого роду, хто його знає.

— Ха! — зневажливо вигукнув Кросмен. — Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.

— Ой панове! — мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою. — Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м'яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.

— Е-е, Слоумене, — жартівливо підкусив його майор, — ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але де мустангера… ні, ні… і

— Цей мустангер — ірландець, майоре, і я думаю, що він…

— Хоч би хто він був, — перебив майор, побіжно глянувши на двері, — ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.

— Ой, навряд… — пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.

Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.

— Склянку віскі з водою, будь ласка, — скромно звернувся він до господаря.

— Віскі з водою… — повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові. — Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.

— Я не питав вас, скільки це коштує, — відказав мустангер, — а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?

— Так-так, — догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю.— Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.

Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно 'відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.

Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.

То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.

Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний каштан коли й не п'яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з'їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.

— Ну що, панове, — голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, — вип'ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?

— Згода!.. Згода!.. — озвалося кілька голосів.

— А ви, майоре?

— З приємністю, каштане Колхауне.

Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.

— А мені темного! — вигукнув Колхаун і одразу ж додав: — 3 гіркою настоянкою.

— Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? — перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.

— Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав — темного, хіба ні?

— Так-так, майн гер,[42] усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою… — повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.

Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не