Читати книгу - "Кобзар"

class="title1">

3

Я співаю. І про Ясси, І про Жовті Води, І містечко Берестечко.

2

В великій пригоді Нам сьогодні вони стануть! Бо там коло льоху Базар люду насходилось Та й панства не трохи. От де нам пожива буде! Ану, заспіваєм! Проби ради…

1

Та цур йому! Лучче полягаєм Та виспимось. День великий. Ще будем співати.

3

І я кажу: помолимось Та будемо спати.

Старці під берестом заснули; Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать. Копають день, копають два, На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили. Поставили караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось. «Треба,- каже,- Своди розламати, Вєрнєй дєло…» Розламали Та й перелякались! Костяки в льоху лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили. От добро Богдана! Черепок, гниле корито Й костяки в кайданах! Якби в ф о р м е н и х, то добре: Вони б ще здалися… Засміялись… а ісправник Трохи не сказився! Що нічого, бачиш, взяти, А він же трудився! І день і ніч побивався, Та в дурні й убрався. Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біга, Мов несамовитий. Яременка* в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає. «Вы што делаете, плуты!!» «Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана…» «Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! Й песню сложили Про такого ж мошенпика…» «Нас, пане, навчили…» «Я вас навчу! Завалить им!» Взяли й завалили - Випарили у московській Бані-прохолоді. Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!!.. Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась.

[1845, Миргород]. * Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).

***

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

21 октября 1845, Марьинское

Наймичка

Пролог

У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане,- Мін латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна,- єсть у мене І батько, і мати… Єсть у мене… туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужі люди хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть… Дитя моє! Я була багата… Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе».

Пішла полем ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала:

«Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!»

I

Був собі дід та баба. З давнього-давна у гаї над ставом Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє,- Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли, А потім побралися, Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели І пасіку чималу - Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно, В добрую годину, І згадає дякуючи, Як своя дитина?.. Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах,- Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось, Чи ще тілько заклюнулось І рай запалило?

Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Сама не знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… Кому понадбали Добра цього?..» «Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми… мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш? Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились Та до воріт… Прибігають, Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита - Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала - І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благав: Випручало рученята Й до їх простягає Манюсінькі… і замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика.

«А що, Насте? Я й казав! От бачиш? От і талан, от і доля, І не одинокі! Бери ж лишень та сповивай… Ач яке, нівроку! Неси