Читати книгу - "У сріблястій місячній імлі"

до ротаційної машини набуде вигляду дзвінких монет. Він любив сидіти тут і чекати на пригоди, ліниво віддаючись розмірковуванню про бога і про весь світ. Журналіст із Генрі Вілкінса був цілком пристойний, не зовсім безталанний і досить-таки проникливий. Досвідчені аси криміналістики, може, й не завжди хвалили його репортажі, та часто дослухалися до його думки. Сам він убачав різницю між собою й криміналістами передусім ось у чому: вони мріяли про те, щоб гучних пригод якомога меншало, а він тим часом сподівався, що їх дедалі більшатиме. Те, що цим самим він бажав декому зі своїх співгромадян нещастя, а то, може, й наглої смерті, спершу його пригнічувало, та після тривалих роздумів він дійшов висновку, що самому тут нічого не вдіяти і що, власне, ніхто не має права тішитися своєю роботою: адже конструктор пускає у світ не тільки нові автомати, а й нових безробітних, залізничний машиніст везе людей не тільки на курорти, а й до призовного пункту, звідки їх відправляють на війну, — і таке інше. Та коли вже Генрі Вілкінс сидів отут і пильнував свого діла, то все, що діялося навкруги, він ту ж мить уловлював і реагував блискавично: от і зараз, коли черговий сержант, почувши телефонний дзвінок, узяв трубку й назвав себе, а тоді тихенько мовив до свого колеги: “Дядько Сем. Цікаво, що йому від нас треба?” — репортер, певна річ, відразу згадав про пограбування банку і наставив вуха. За роки своєї роботи він натренував слух до неймовірної здатності чути на відстані голос у телефонній трубці.

— Про кого? Баткінса? Баткінс, Джеремі Джешуа — а, то це той придуркуватий професор!

— Чому придуркуватий? — почув репортер з телефонної трубки.

— Це той, що зробив зі свого будинку фортецю, майже як атомне бомбосховище; дивак, казково багатий, старий парубок. А що з ним сталося?

З відповіді репортер зрозумів лише, що лейтенант питає за професора не службово, а з чисто особистої цікавості, і це, певна річ, насторожило його ще більше.

— Баткінс… Щось таке пригадую, стривайте… Ага, згадав, — так, позавчора дзвонив хтось, теж професор — у нас їх тут, отих головатих, повно: так-от, отой, що дзвонив, питав поради, що йому робити: Баткінс, бачте, не з’явився до нього на шаховий вечір, що він їх улаштовує щотижня. Чортзна-що! Я йому відповів, що нічим не можу йому допомогти, — у нас ніхто не грає в шахи!

Цього разу репортер не розчув, що сказав Сем Меттісон, але з сержантової відповіді все зрозумів:

— Хто телефонував? Стривайте, зараз подивлюсь. Ага — Чарлз Гарднер, Річмонд-стріт. Це все? Радий був стати вам у пригоді, пане лейтенанте!

— Ну, що ж, хлопці, сьогодні, либонь, нічого вже чекати, — сказав репортер, потягся і некваплпво почвалав з кімнати. Проте, вийшовши надвір, він метнувся до своєї машини й одразу натис на стартер. Він чудово знав “дядечка Сема”: тільки щось надто важливе могло затримати його в таку годину на службі, а коли він ще й удавав, ніби допитується тільки з особистої цікавості, то діло тут украй нечисте.

Семові Меттісону неважко було довідатися, хто з людей, згаданих у записці директора банку, ще живе в місті. їх було троє. Лейтенант зв’язався телефоном з усіма поліційними відділками і, діставши довідку з сьомого, відразу поїхав до отого Чарлза Гарднера.

Будинок на Річмонд-стріт, 42 був такою ж, як і інші, віллою для однієї родини, не вельми розкішною, але ії не надто скромною на вигляд. У вікнах світилося, — отже, хтось був дома. Вийшовши з машини, Сем подзвонив. Двері відчинив старий, хирлявий на вигляд, сивий чоловік. Лейтенант показав документ, і господар запросив його в дім.

Сема Меттісона взяла досада, коли його припровадили до кімнати, де. крім невеличкого стола та двох крісел, був іще тільки письмовий стіл, а по всіх стінах — книжкові полиці. Він вважав, що його професія — розгадувати таємниці найрізноманітніших людей, і пишався тим, що в більшості випадків йому це вдавалося; проте його завжди приголомшували книжкові стіни, бо він не зовсім неслушно вважав, що вони приховують тисячі таємниць, яких йому не розгадати ніколи. Щоб погамувати в собі ніяковість, він вирішив бути по-світському невимушеним і шукав нагоди, щоб показати себе з цього боку. На всіх стінах кімнати було єдине вільне від книжок місце, де висів портрет привітного старигана з розкуйовдженим сивим волоссям.

— Ваш батько? — спитав Сем Меттісон і кивнув головою в бік портрета.

Господар чемно усміхнувся.

— В певному розумінні — так, — відповів він, тактовно змовчавши, що то Альберт Енштейн. — Може, вип’єте чогось? Чаю, кави чи віскі?

Але лейтенант зауважив, що його незвична спроба не досягла мети.

— Що ви знаєте про Баткінса? — спитав він, не відповівши на запрошення.

— Так чи так, я завтра однаково знову звернувся б до поліції, — із незворушною чемністю відповів господар. — Хоча брутальну відповідь, що її я почув по телефону з поліційного відділку, аж ніяк не назвеш підбадьорливою. Це містер Меттісон з кримінальної поліції, Джейн, — обернувся він до дружини, що саме увійшла з тацею в руках. — Моя дружина!

Лейтенант уже навіть не спробував підвестись, а лише кивнув головою.

— На випадок, коли ви мене не зрозуміли, — я поспішаю! — сказав він. — Отже, що з Баткінсом?

Джейн Гарднер запитливо глянула на чоловіка. Тон ледь кивнув, і вона почала готувати стіл для кави.

— Я дуже добро розумію, — спокійно відповів Чарлз Гарднер, — що чемність у вашій професії зайва, а школи, може, й недоречна. Проте тут ви маєте справу не з гангстерами, а з нормальними платниками податків, отже, не відмовитеся випити чашечку кави з людиною, яка щиро схвалює вашу боротьбу зі злочинністю, — тим паче, що історія Джіма Баткінса однаково забере у вас якийсь час!

Сем Меттісон сторопів. Він чекав на вияв протесту, переляку або ж на ображений вираз обличчя; але проти такої витонченої чемності він був беззахисний. Чи не криється за зовнішністю цього сивого коротуна, що навіть другого імені не має, щось більше, ніж може здатися з вигляду? Гроші або зв’язки? Від цих учених чого завгодно можна сподіватися.

Він вирішив вернутися до своєї попередньої тактики.

— Ну, коли ви так наполягаєте — будь ласка. Я не хотів вас образити. Останнім часом сталося кілька пригод, що ми їх поки що не можемо з’ясувати. І у зв’язку з однією з них вигулькнуло ім’я Баткінса. Це єдина зачіпка, яку ми поки що маємо. І нам би не хотілося, щоб сталося щось іще гірше.

— Я й не думаю ображатися на вас. А