Читати книгу - "Подвійне дно"

class="p1">— Посуд потім, поступимось правилами. — Корбут перебирає папери. — Як я розумію, в тебе неприємності. І це пов’язано з твоїм батьком, Клаусом Вернером, так?

— Ну, ми тільки здогадуємось…

— Добре. Що саме ти хочеш знати?

— Я хочу знати все, що має стосунок до мене. Все, що ви знаєте. Тоді, можливо, я зрозумію, що відбувається тепер.

— Маєш рацію. Жоден кістяк у шафі не стоїть вічно, а інколи гримотить саме тоді, коли це нікому не потрібно. Ти вже знаєш, ким були твої родичі?

— Ну, дідусь у мене, схоже, просто унікальний.

— Так. Але в родинному ансамблі першу скрипку вела саме Ольга Андріївна. І от цього ніхто, окрім мене, не знав. Вони познайомились у загоні СМЕРШ під час війни. Вони були вже досвідченими агентами, а одружились тому, що зійшлися в ідейних міркуваннях. Ні про яке кохання мова не йшла. Вони разом засідали в «трійках», та перед вела саме Ольга. Така собі пара: чоловік на виду, відверто бореться з усім і всіма, всіх підозрює, а дружина начебто ніякого стосунку ні до чого й не має. Та саме Ольга Андріївна була ціннішим агентом. Коли в них народилась донька, її одразу віддали бабусі, батьковій матері, де дівчинка росла до повноліття. Люба майже не бачила батьків, які в цей час вишукували ворогів і шпигунів. Я знав їх обох ще у війну. І ціну їм знав добре. Ми на передовій, а ці — за нашими спинами, тільки й знають, що прислухаються до розмов та доноси строчать. Кількох таких, як вони, солдати застрелили під час атаки — хто там розбере, чия куля влучила. Після війни з ними стало боротися важче.

— Дивні речі ви говорите.

— Чому дивні? Я потрапив до НКВС одразу по війні, мене направили працювати в міліцію, а за рік мені запропонували відповідальнішу справу — так це тоді називали. Я намагався виправдати довір’я, та й погані різної тоді було чимало. А потім — «відлига». Ми всі вірили, що оце вже кінець божевіллю. Та не так все було просто. Відвертих репресій не стало, та війна продовжувалась. І Климковські знову були при ділі. Щоправда, розстріли вже не проводили, та не одну людину з їх подачі запроторили туди, де козам роги правлять. Я зіткнувся з їх діяльністю, коли мені доручили справу Пастушука, тоді ще — кандидата наук, молодого талановитого вченого. Його звинувачували у шпигунській діяльності. Я спочатку вивчив матеріали, і мені здалось, що звинувачення притягнуті за вуха. Тоді я зустрівся з самим Пастушуком. Переді мною сидів геть розгублений молодий чоловік. Він ніяк не міг збагнути, як могло статися, що все, начебто, й правда, а все разом — брехня? Так, цигарки імпортні палив, так, подобаються Бернс і Кітс, так, знайомий з Клаусом Вернером, листування існує, то й що?

Я одразу збагнув, що хлопець — ніякий не шпигун. Просто Климковські зводять з ним рахунки. Тому я повернув справу так, що Пастушук виїхав і просто зник на деякий час. Я не міг відпустити його. Тоді справу передали б іншому слідчому і хлопця б напевне посадили. Всі, хто потрапляв у поле зору КДБ, так чи інакше відбували покарання. Та тут сталося те, що сталось. Їх донька, Люба, завагітніла. А як стало відомо, хто батько дитини, вже Климковські зрозуміли, що прогледіли ворога у власній хаті.

Треба сказати, що доньку вони не любили. Я не хочу вдаватись у причини цього. Люба росла десь у селі з бабусею, яка була звичайною сільською жінкою, страшенно любила онуку, а невістку боялась і ненавиділа. Люба рано зрозуміла, чия вона дочка. Та гордості не відчувала, бо росла серед селян і бачила, як ненавидять вони таких, як її батьки. І коли після інституту батьки взяли її до свого інституту, Люба побачила, як до них ставляться співробітники. Любу всі полюбили, вона й справді була мила, тиха дівчина, завжди з усіма приязна і дуже гарна з себе. Можливо, саме це привернуло до неї Клауса, і в них почався роман. Клаусові треба було повертатись до Німеччини, і він вирішив просити Любиної руки в її батьків, тим більше, що вже чекали дитину. Що відбулося тоді, я не знаю, та Клаус повернувся на батьківщину сам, а Люба зникла.

Я гадаю, батьки замкнули Любу десь у провінції, під нагляд. Коли ти народилась, Любі довелось написати відмову, та вона сама дала тобі ім’я. Вона надіялась, що Клаус зможе знайти і забрати тебе. Кілька разів вона навідувала тебе потай, та хіба з такими батьками можна було щось робити потай? Тебе перевели до іншого міста, а Любу посадили в колонію. Батьки самі донесли на неї і вимагали покарання за зв’язок з іноземцем. Клаус теж надсилав запити про дитину, та його в країну більше не впустили. А коли Люба вийшла з в’язниці і надіслала запит про доньку, їй відповіли, що тебе віддали на вдочеріння. Тим часом Ольга Андріївна робить усе, щоб онука зникла безслідно. Тоді й було вирішено поміняти тобі ім’я, аби Клаус не міг вимагати побачення з донькою. На той час він уже виїхав з Демократичної Німеччини до ФРН. І от справа потрапляє до мене. Чесно кажучи, коли я вивчав подробиці, мене аж тіпало. Отаке зробити з єдиною дочкою! Я вирішив будь-що зберегти тебе. Спочатку мені просто хотілося насолити Климковським. На той час у мене було доволі влади і можливостей, аби припинити їх діяльність, що я й зробив. Як — це інша справа, але Климковські вийшли на пенсію. Тим часом я знайшов тебе і зробив усе, щоб ти потрапила в Березань. Я сам відвіз тебе туди.

— А де моя мати зараз?

— Люба наклала на себе руки, коли її заарештували вдруге, у 1979 році. Вона передала одному німецькому туристу листа для Клауса. Її вистежила мати і донесла. Та листа так і не знайшли, мабуть, він таки потрапив до Клауса. Літній німець довго слухав Любу, потім узяв листа і зайшов по трапу на літак. Люба так і не сказала, що було в тому посланні.

— І Клаус Вернер більше не приїздив сюди?

— За часів Союзу — ні. А от після розпаду, в 1990 році, він уже тоді був багатим бізнесменом — приїздив.

— Він був одружений?

— Так, в нього була дружина, з наших емігранток. Та приїздив він сам. Він засновував тут бізнес, та тоді в нього не вийшло. Тільки пізніше… Та ви ж прийшли не через це, так?

— Так.