Читати книгу - "Дженні"

href="#n_18" title=" Бен Ломонд — досить легкодоступна гора для сходження в Шотландському нагір’ї, що зробило її дуже популярною серед туристів. ">[18]

На свій подив, Пітер зрозумів, що висота не викликає в нього тремтіння чи страху, і він може насолоджуватися краєвидом, доки не намагається рухатися. Коли ж кіт поворушився й спробував спуститися хоча б на рівень Дженні, то зрозумів, що має з цим певні труднощі. Він зрозумів, що не може ні піднятися нагору, ні спуститися вниз.

Пітер гукнув своїй подрузі:

— Дженні, зі мною все гаразд. Але як ми звідси спустимося? Я певен, що собаки вже пішли. Якщо ти підеш першою, я спробую піти за тобою.

Він сподівався, що, можливо, якщо побачить, як це робить Дженні, то зможе зібратися з духом чи наслідувати їй, як і в багатьох інших речах.

До того, як Дженні відповіла, минув якийсь час, і протягом цієї мовчанки він бачив, як вона дивиться на нього з глибоким відчаєм в погляді. Зрештою вона гукнула:

— Пітере, мені шкода, але я не можу. Іноді з котами таке трапляється. Ми залазимо на висоту й не можемо спуститися — навіть з дерев чи телеграфних стовпів, де можна зачепитися кігтями. Що вже говорити про цей жахливий слизький метал! Я просто не можу цього уявити. Це так жахливо. Не зважай на мене, Пітере. Намагайся спуститися.

— Я не кинув би тебе, навіть якби міг це зробити, Дженні, — відповів Пітер, — але я не можу. Я розумію, що ти маєш на увазі. Зі мною те саме. Я не можу поворухнутися й на дюйм. Що тепер з нами буде?

Дженні похмуро подивилася на нього й відвела очі:

— Ми застрягли. Ми залишимося тут, доки помремо з голоду або упадемо і розіб’ємося на шматки. O, я й хотіла б померти, я така непутяща. Я не переймаюся за себе, але лишень подумаю, як занапастила тебе, мій бідолашний Пітере…

Пітера занепокоїла не так та небезпечна ситуація, у якій вони опинилися, як сама Дженні. Цілком очевидно, це була не та давня, хоробра, впевнена в собі кішка, з якою він познайомився, котра знаходила вихід із будь-якої складної ситуації і могла дати правильну відповідь на будь-яке питання. Очевидно, щось глибоко її непокоїло і позбавило сміливості та здатності міркувати й діяти в надзвичайних ситуаціях. Пітер навіть уявити не міг, що це могло бути, але оскільки так уже сталося, він відчув, що має перейняти керівництво на себе й спробувати принаймні хоч підтримати її, як вона часто підтримувала його.

Він сказав:

— Та ну. Принаймні ми досі живі, а ще ми разом, і це найголовніше.

Дженні відразу ж відповіла йому слабкою усмішкою і з лагідним муркотінням промовила:

— Я люблю тебе за це, Пітере.

— І, крім того, — рішуче продовжив Пітер, — рано чи пізно нас хтось обов’язково помітить і спустить униз.

Крик відчаю вихопився у Дженні з горла:

— Люди! О Пітере, ти не знаєш їх так, як знаю їх я…

— Ні, знаю, — наполягав Пітер. — Принаймні я бачив фотографії у газетах, на яких збирався натовп, пожежники залізали драбиною нагору й знімали котів із дерев…

— Із дерев, можливо, — відповіла Дженні, — але вони ніколи не полізуть аж сюди…

— Ну, — сказав Пітер, хоч він зовсім не був певен, що хтось допоможе їм, навіть якщо їх і помітять, — я спробую хоча б привернути чиюсь увагу, — і, вдихнувши повні легені повітря, він почав голосно, як сирена, кричати. Дженні час від часу йому допомагала, хоч і не надто вірила, що це щось дасть.

І справді, здавалося, її песимізм був цілком виправданий. Далеко внизу прокидалося заклопотане місто. На вулицях ожив рух, від якого до їхніх хитких сідал піднімався далекий приглушений рев, що перекривав крики про порятунок. Мостом між Портленд-стріт та станцією Сент-Енох безперервним потоком снували пішоходи. Натовпи рухалися вздовж набережної та на велелюдних бічних вулицях. Але ніхто не глянув у небо чи на верхівки башт. Ніхто за увесь день.

Протягом наступної ночі Пітер підбадьорював Дженні, втішав її, намагаючись підняти їй настрій.

Але наступного ранку і він, і Дженні помітно ослабли. Від крику в них майже пропали голоси, і Пітер відчував, що стискав балку не так міцно й надійно, як раніше. Тим не менше, він не хотів здаватися і сказав Дженні:

— Слухай, ми маємо спробувати. Я піду першим, а ти подивишся і підеш за мною.

Але Дженні застогнала:

— Ні! Ні! Я не можу, не можу, не можу. Краще нехай мене розірвуть собаки. Я не зможу спуститися з такої висоти. Я навіть не намагатимусь…

Пітер зрозумів, що нічого не вдієш, доведеться залишатися тут до кінця. Він заплющив очі, щоб трохи відпочити і щонайдовше зберегти свої сили.

Він, напевне, заснув, бо за багато годин опісля його несподівано розбудили незрозумілі крики й гамір унизу, ревіння двигунів, сирени й калатання дзвонів. На південному березі річки на площі біля входу на міст зібрався натовп, люди юрмилися біля вантажівок та поліцейських автомобілів, що виблискували латунню. Різна техніка та устаткування ще прибували, пожежні машини летіли вздовж Портленд Плейс, як і поліцейські фургони та вантажівки служб, що забезпечували обслуговування електромереж, телефонних ліній та мостів.

— Дженні! Дженні! — загукав Пітер. — Подивися вниз. Подивися, що відбувається.

Вона подивилася й мляво відповіла йому:

— Що там? Напевно, якийсь нещасний випадок на дорозі. Яка різниця?

Але потім Дженні придивилася уважніше і помітила білі плями облич в темній масі великого натовпу задерті вгору, пальці вказують на них, люди метушаться, поліцейські намагаються звільнити місце біля опори мосту, з якої здіймалися дві сталеві вежі, переносилися драбини, встановлювалася апаратура.

— Ось бачиш! — вигукнув Пітер. — Це все для нас. О, я кажу, ми важливі! Дивися, здається, всі вони зібралися, щоб нас рятувати…

Дженні ворухнулася на сідалі й глянула на нього благоговійним поглядом.