Читати книгу - "Зоряний лицар"

217
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 116
Перейти на сторінку:
Той був прекрасний. Сяйво струменіло від його збруї, обертаючи ніч на день. У його гордовитій поставі відчувалися влада й сила. Привид оглянув палац і зупинив свій погляд на тому самому вікні, біля якого стояв принц. Гліб мимоволі позадкував у рятівну темряву кімнати. Обличчя нічного гостя було приховане опущеним заборолом, але хлопець міг заприсягти, що той дивиться просто на нього, начебто ні стіни, ні важкі портьєри не перешкоджають йому. Наляканий, хлопець не міг навіть поворухнутися. Лицар немов очікував чогось. Мовчазне протиборство затягувалося.

— Хто ти? — хрипким від хвилювання голосом запитав Гліб і сам здивувався, що знайшов у собі мужність заговорити.

— Незабаром ти одержиш відповідь на своє запитання, — сказав лицар, розвернув коня й галопом помчав геть, аж доки світла цятка зовсім не згасла в мороці.

На ранкових заняттях з риторики Гліб не міг зосередитися на складанні промови. З голови не йшов дивний сон. Гліб пам’ятав його в найдрібніших подробицях, ніби бачив примарного лицаря насправді. Утім, він готовий був заприсягти, що справді бачив срібного лицаря, але не міг згадати де. Ледь дочекавшись кінця уроку, Гліб з полегшенням покинув класну кімнату.

Зараз йому найменше хотілося займатися науками. Добре ще, що наступною за розкладом була їзда верхи. Гліб йшов переодягатися, але, піддаючись несподіваному бажанню, зазирнув у покої матері.

Роки майже не змінили прекрасну королеву Злату. Її волосся залишилось таким же густим, а шкіра такою ж гладенькою. У всьому королівстві не було нікого, хто міг би змагатися з нею в красі. Колись Злата була донькою простого бакалійника, але навіть тепер після стількох років на троні в ній не було жодної краплини зарозумілості. Ні влада, ні багатство не зіпсували характеру королеви.

Колись Гліб довіряв матері всі свої секрети, але останнім часом вони рідко розмовляли відверто.

Злата сиділа за гаптуванням. Сонячне проміння лилося крізь величезні аркові вікна й гралося з її волоссям. У простому білому платті королева виглядала набагато молодшою і була дивовижно красивою. Гліб мимоволі замилувався матір’ю.

Відчувши на собі його погляд, Злата підняла очі від гаптування. Побачивши сина, її обличчя засяяло радістю.

— Ти вже давно не заходив так рано. Хіба уроки скасували?

— Ні, просто в мене є вільних півгодини й мені захотілося побачити тебе.

Гліб придушив бажання обійняти маму й пригорнутися щокою до її долоні, він був уже надто дорослий для подібних проявів ніжності.

— Що ти гаптуєш?

Підійшовши ближче, він поглянув на незавершену роботу, і йому перехопило дух. На темному фоні картини був вишитий красень-лицар у срібних латах. Подекуди до шовкових ниток припліталась нитка блискучого люрексу. Від цього складалося враження, ніби лицар випромінює сяйво.

— Це Зоряний лицар, — промовила Злата, гаптуючи. За роботою вона не помітила збентеження сина.

— Який Зоряний лицар? Хто він? — поцікавився Гліб, невідривно дивлячись на гаптування.

— Ніхто. Просто гарна давня легенда.

— Розкажи мені її, — попросив Гліб у матері, а в його вухах лунали слова нічного гостя: «Ти одержиш відповідь на своє запитання».

— Ти спізнишся на урок, — нагадала Злата.

— Ні, я ще маю час. Я хочу знати цю легенду.

Наполегливість у голосі сина здивувала Злату, та вона не стала допитуватися, звідкіля в Гліба гака цікавість до старої казки.

— Ну, гаразд, слухай, — погодилась королева-мати.

Розділ 2

Колись дуже давно жив могутній цар. Правив він мудро й справедливо. Держава процвітала, а підлеглі не могли натішитися своїм правителем. Одне було зле: цар не мав спадкоємця. І ось на старості боги послали йому щастя. В царській сім’ї народився хлопчик. Немовля охрестили й назвали Світозаром. Увесь люд, від малого до великого, радів народженню царевича.

Минали роки. Хлопчик ріс усім на втіху. Добрий, привітний, усякої справи навчений, дарма, що царський син. Не було на світі людини, котра б його не любила. Тим часом цар усе старішав, аж доки не настав час йому прощатися з життям. На смертному ложі покликав він свого сина і сказав:

— Довго правив я народом. Чи добре, а чи погано — не мені судити. Тепер настав твій час. Віднині, синку, пам’ятай, що ти не просто людина, а цар, це означає, що ти відповідальний за долю всієї держави. А тому й думати маєш у першу чергу про щастя свого народу.

Батькові слова запали Світозарові у душу. І вирішив він правити чесно, щоб усім в його державі добре велося. Але як це зробити, коли бракує досвіду? Чув Світозар, що живе в горах Божий чоловік. Живе він у печері відлюдьком, та обдарований не аби якою мудрістю. Кожен, хто потребує доброї поради, поспішає до старця. Тож і молодий цар захотів у пустельника розуму навчитися.

Рано-вранці вирушив він у дорогу, сподіваючись іще до сутінків бути на місці. Та не так сталося, як гадалося. Бідолашний цар заблукав. Довелося йому вкладатися просто неба. Розпалив Світозар багаття, повечеряв, що Бог дав, а коли вогнище догоріло, закутався в плащ і

1 ... 39 40 41 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний лицар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряний лицар"