Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

поділені за приналежністю до різних поколінь: панславістів старшого покоління, скажімо, рух Олександра Базилюка, поглинула Партія регіонів, тимчасом організація «Донецька республіка» приваблювала агресивнішу й відверто пропутінську молодь.

Наприкінці 1990-х років Анатоль Лівен писав про «слабкість російського націоналізму в Україні», де не було такої етнічної мобілізації, яка відбулася серед сербських меншин на теренах колишньої Югославії[232]. Лівен писав це тоді, коли кримські російські націоналісти зійшли на маргінес через внутрішні чвари, натомість президент Кучма, чия біографія була пов’язана зі сходом України, жорстко реагував на їхні виступи від імені держави, а зовнішня підтримка з боку Росії залишалася слабкою. Ця ситуація почала поступово змінюватися після утвердження при владі в Росії Путіна й формулювання ним націоналістичного порядку денного. Ще одним вирішальним чинником виявилася монополізація влади на сході та півдні України відверто русофільською й радянофільською Партією регіонів та укладення нею союзу із кримськими російськими націоналістами.

Панславісти в Україні ніколи не мирилися з тим, що вони живуть у державі, нібито керованій ідеологією «західноукраїнського націоналізму». Ще у 1994 році лідер Громадянського конгресу та заступник міського голови Донецька Юрій Болдирєв висловлював сподівання на заміну політичного курсу в результаті виборів, бо «ми роками жили, керуючись ідеологією Західної України. Настав час реалізувати побажання громадян Східної України»[233]. У 2000-х роках такі погляди буде реанімовано Партією регіонів.

Проросійський політичний спектр в Україні проявив себе у формі чотирьох різних течій, з яких лише прихильники перших двох погоджувалися з її існуванням як незалежної держави.

1. Ліберальні демократи: Конституційно-демократична партія (продовжувачка традицій російських кадетів), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Соціально-ліберальне об’єднання («СЛОн») та «Віче» — ліберальні партії, орієнтовані на міське російськомовне населення та середній клас. Вони виявилися електорально невдалими навіть у Східній Україні. На виборах 1998 року в Донецькій області «СЛОн» отримав усього 0,51% голосів, що не набагато перевищило 0,39%, отриманих ним в Івано-Франківську[234]. Ці ліберальні партії для російськомовних були створені як передвиборчі проекти, і після фіаско на виборах вони зникали з політичної арени.

2. Ліві популісти: Партія регіонів, що експлуатувала риторику східнослов’янських основ держави, подібну до тієї, яку використовували у своїх проектах Гриньов, Табачник і Видрін у 1990-х роках. Останні вважали найбільш прийнятною державу із двома титульними націями — українською та російською — та, відповідно, двома державними мовами. Завдяки цьому лідери російських націоналістів і панславістів України не бачили труднощів у приєднанні до Партії регіонів чи співпраці з нею, як це мало місце, зокрема, у кримському парламенті протягом 2006–2014 років.

У 2000-х роках Партія регіонів успішно монополізувала владу в переважно російськомовних регіонах сходу й півдня України. Визнаючи Українську державу, вона, зважаючи на базу своєї підтримки у Донбасі та Криму, привнесла у свою політичну програму елемент відторгнення української ідентичності. Відповідні настрої мали глибоке коріння в регіоні, стосовно якого Стівен Кроулі констатував: «багато хто на Донбасі називав себе антинаціоналістом, вдаючись до риторики радянської доби, скерованої проти націоналізму, ба більше, прирівнюючи націоналізм до фашизму»[235]. Деякі члени Партії регіонів проявляли демонстративну зневагу до української історії та мови, а своїх політичних опонентів звично таврували на радянський манер як «фашистів»[236]. Навесні 2014 року, після втечі президента Януковича з України, партія розпалася.

3. Націоналісти-панславісти та імперіалісти. У 1990-х роках такі панславістські групи, як Громадянський конгрес (перейменований у 1998 році на Слов’янську партію), Інтернаціональний рух Донбасу, Рух за відродження Донбасу, Конгрес російських громад України, Російський рух України та Союз радянських офіцерів опинилися на маргінесі політичного життя, де співпрацювали з КПУ та Прогресивною соціалістичною партією.

Характеризувати Громадянський конгрес як організацію «русофілів» було б неправильно, позаяк він відкидав саму ідею української нації, тому його можна назвати шовіністичною та екстремістською структурою[237]. Україною, за твердженням Громадянського конгресу, керував «націоналістичний режим», що зазіхав на права російськомовних громадян, які нібито складали дві третини населення країни[238]. Олександр Базилюк вважав, що саме існування «націоналістичної» України є помилкою, і вона приречена стати «західним сателітом або колонією»[239].

Подібні погляди, колись притаманні персонажам маргінесу українського політичного життя, стали надзвичайно впливовим напрямом політичної думки в Україні за часів Януковича. Згодом деякі лідери російських націоналістичних і панславістських груп в Україні інтегрувалися з Партією регіонів.

Після Помаранчевої революції на Донбасі заявили про себе російські громадські об’єднання суто націоналістичного спрямування, серед яких була організація «Донецька республіка». Її підтримували високопоставлені спонсори, які потурали її антиукраїнській та сепаратистській діяльності[240]. «Декілька газет і