Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

часів Великих Литовських князів Гедиміна (1316–1341) та Ольгерда (1345–1377). Зобов’язання були взаємними. Та все змінилося після приходу до влади в Литві Ягайла. Змінився статус самої держави. Послухаємо:

«…У Литві після смерті Ольгерда (1377 р.) …великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло… Це викликало обурення старших Ольгердовичів… Аби зміцнити своє становище (разом із іншими заходами. — В.Б.)… Ягайло прийняв… пропозицію (Папського престолу. — В.Б.) (про) укладення Кревської унії (24 серпня 1385 р.), якою передбачались інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців… У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Всі литовські князі (та українські. — В.Б.) мусили присягнути на вірність «велебному господарю Владиславу, королеви польскому, литовскому и русскому, и иных земель господареви, и велебной госпожи Ядвиге, королице польской, и их детем, и Коруне Польской… поддаваючися с людьми и с землями, и с городы, и ствержами на веки веком» [44, с. 147–149].

Так, врешті-решт, католицькі місіонери (священики) думали перехитрити всіх литвинів і русичів та прибрати їх до рук.

Зазначимо: уже 1386 року новий польський король Ягайло почав видавати своїм підданим правові акти на земельні володіння саме на ті міста та землі, з якими вони присягли йому на вірність. Так що в документі 1386 року польського короля Ягайла, виданому князеві Федору, нічого дивного нема.

Рід Великих руських (українських) князів Галицьких, завдяки елементарній зраді литовського князя Ягайла, потрапив до хитро влаштованої католицької пастки. В умовах того часу відмовитися від присяги Ягайлові та не скласти її — означало позбавитися титулу князя та всіх володінь. Український князь Федір Галицький, він же — Острозький, розумів ту ситуацію. Свідченням чого є нові надбання від короля (1390 рік) та королеви Ядвіги (1393 рік).

Не існує жодного достовірного історичного документа, за яким би забиралися землі від литовського князя Федора Любартовича та передавалися руському князю Федорові Острозькому.

Тому всі так звані «писання» на цю тему є звичайними домислами, міфами.

Та навіть у цьому складному становищі патріотично налаштовані руські (українські) православні князі та їхні литовські колеги продовжували опір Польщі.

«Згідно з умовами Кревської унії було охрещено Литву — останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено пізніше). Нова віра стверджувалася у Великому князівстві Литовському досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли у католицтво)» [44, с. 149].

Варто розуміти, що за часів Ольгерда, після Синьоводської битви 1362 року, у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтському почала різко посилюватися вага литовських Великих князів. На відвойованих у татар землях та сусідніх з ними, наприклад — Київщина, Сіверщина, Поділля, Великий князь одноосібно призначав своїх намісників. Хоча слід пам’ятати, що литвини у державі становили тільки 20 % населення, решта — русичі.

Звичайно, навіть при деякому свавіллі Литовські Великі князі змушені були дотримуватися певних правил.

Самі князі розділилися на православних і католиків. І хоча Ягайло, згідно із Кревською унією, був зобов’язаний привести до католицької віри і литвинів, і русичів (українців), та, відчувши опір, він і католицькі єпископи зрозуміли марність своїх зусиль.

«Упродовж усього свого тривалого перебування при владі зверхник Литви та Польщі Ягайло докладав чимало зусиль, аби реалізувати укладену в Крево у 1385 р. угоду й, згідно з нею, «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Однак на противагу цьому в особі його двоюрідного брата Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.). Початок державному відродженню… (Великому Литовсько-Руському князівству. — В.Б.) був покладений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Великому князівстві… (Литовсько-Руському. — В.Б.) — (1392 р.)» [44, с. 194].

Якщо принципово придивимось, то сучасні українські історики абсолютно не звертають уваги на руську (українську) складову частину Великого князівства, постійно йменуючи його — Литовським. У такому разі, цим українським історикам нема потреби говорити про ставлення руських (українських) князів та руських людей до тих далеких подій. Отож, немовби Русь (Україна) в ті часи була, і — не була.

Така собі невизначеність «хахлуїв». Саме тому й було відроджене Велике Литовсько-Руське князівство, а його слід іменувати тільки так, бо переважна більшість руських (українських) князів на чолі зі своїм Великим князем Федором Галицьким (Острозьким) чітко заявили королю Ягайлові: «Ти особисто можеш міняти віру, на яку бажаєш, і ми присягаємо тобі, як королю, на вірність. Та міняти свою предківську християнську віру не збираємося. Вона є рівноправною з католицькою, бо знаходиться з нею в унії».

Тільки так могли говорити українські державці, які поважали себе, своїх предків, свою землю та свій народ.

Українським історикам автор укотре нагадує: переставаймо вірити російським так званим джерелам. Для певності заглядаймо до європейських та світових. А там досить чітко встановлено, що 14 Вселенський Собор (2-ий Ліонський, який відбувся 1274 року) уклав унію між католицькою та православною церквами.

Українські князі династії Галицьких, руські митрополити та єпископи ХІІ–ХІV століть були настільки освіченими та обізнаними людьми свого часу, що володіли матеріалами й рішеннями Вселенських Соборів.

Тому виклад і потрактування подій нашого минулого мають змінитися. Треба викинути московську державну балалайку, під котру співаємо уже сотні років, якою користувався давній російський національний герой — «Иванушка-Дурачок».

Слід зазначити ще одну незаперечну річ. У новій державі першою особою був Великий князь Вітовт, а другою — руський (український) Великий князь Федір Галицький. Певно, цей стан був зафіксований державними документами офіційно. Бо таке явище у Великому Литовсько-Руському князівстві спостерігалося впродовж ХV–ХVІ століть.

Можна погоджуватися чи ні зі згаданою тезою, та цьому твердженню