Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

10–тисячна окупаційна армія, яка стояла в Україні, була тут знищена. Україна почала блискавично й остаточно звільнятися від польської адміністрації, від кріпацтва, від релігійного гніту. Це були справжні революційні переміни.

Селянські повстання охопили всю Київщину, Поділля, Чернігівщину, Волинь, Галичину, а також південну Білорусь. Розпочалась визвольна війна українського народу і населення південної Білорусі проти польського панування. Головною рушійною силою її було, звичайно ж, селянство. Провідною політичною силою — козацтво. Воно мало чітку військову організацію, талановитих військових провідників, вищу політичну й національну свідомість, що й зумовило його елітарне становище в українському суспільстві. Скрізь повсталі брали владу до своїх рук. На цей час — після двох блискучих перемог повстанців — народ відчув, що він звільняється від чужоземної неволі, що його земля стає вільною.

Селянин чи міщанин чітко і ясно усвідомлював, що він українець, що в нього є своя держава — Україна–родина. “Уся

Україна — то моя родина”,— співалося в пісні. Всезагальне духовне й патріотичне піднесення народу сприяло швидкому формуванню національно–державницької свідомості мас, що стало головним фактором ідеологічного життя українського суспільства впродовж багатьох наступних десятиліть.“А ми ж тую червону калину піднімемо, а ми ж нашу славну Україну розвеселимо”, — співалося в іншій українській пісні того часу. Або іще: “Та нема лучче, та нема краще, як у нас на Вкраїні. Та немає ляха, немає пана, не буде й унії…”

Це був надзвичайно зручний момент, коли Хмельницький і його старшини могли б оголосити повну незалежність України від Польської держави. Саме на той період припадає так звана епоха безкоролів’я, коли після смерті Владислава IV на польському престолі не було ще нового короля. Його мали обрати найбільші магнати — королев’ята. Але вони не могли дійти згоди щодо кандидатури й розділились на окремі угрупування.

Україна тим часом вимітала зі своєї території всю польсько–панську адміністрацію й скидала пута кріпосницького рабства. Щоправда, деякі магнати намагались придушити це повстання. Наприклад, лютий Ярема Вишневецький, український пан за походженням, який сподівався бути обраним на короля, зібрав у свої маєтки на Полтавщині численну шляхту та жорстоко розправлявся з повстанцям. Але все ж і він не міг загасити полум’я повстанської боротьби. Повстанці вигнали його з лівобережних володінь, і він опинився у своїх волинських маєтках, де його також громило селянство.

Але Хмельницький не використав цього зручного моменту історії. Більше того: він посилає до Варшави своє посольство на чолі з полковником Федором Вешняком для того, щоб воно взяло участь в обранні нового короля. Ясно, що Хмельницький та його оточення на той час не ставили питання про окремішнє державницьке існування України. Вони намагались добитися для свого класу певних прав та привілеїв, щоб урівняти себе з панівними верствами польського королівства.

Та, як відомо, найкращими політичними вчителями завжди є наші вороги. Непоступливість, зневага, пихатість, віроломство і лукавство з їхнього боку неодмінно викликає рішучий спротив і, зрештою, вчить однієї найбільшої істини, що “в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, за словами великого Шевченка.

У ході всієї визвольної війни українського народу національна панівна верства проходить досить значну й складну еволюцію в усвідомленні цієї істини. Бо й справді, ніяка панівна чужоземна сила гнобителів добровільно й надовго не буде ділитись ні владою, ні багатством з пригнобленою нацією чи навіть з її елітою, з точки зору панівної нації — меншовартісною і неповноцінною.

До цього треба було ще дійти нашим провідникам, витерпіти ряд принижень і віроломств.

А тим часом польський канцлер Оссолінський і високі урядовці робили все, щоб повернути Речі Посполитій Україну — найдорожчу перлину польської корони. Вони взяли курс на відрив української шляхти від повстанців — від народних мас. Через те поспішали обрати нового короля. На цю високу посаду претендувало три основних кандидати зі знаменитих польських родів. Один із них — Домінік Заславський. Він любив розкоші, любив добре поїсти й повеселитись, Хмельницький іронічно назвав його “перина”. Другий претендент був із відомого освіченого роду Остророгів — Микола Остророг. Коли в Польській державі в попередні давніші часи було дві книги, то одна з них була в бібліотеці Остророгів. Хмельницький назвав його “латина”. Третім претендентом був представник знаменитого роду Конєцпольських — честолюбний, але недосвідчений у військових справах, юний Олександр Конєцпольський, якого Хмельницький іронічно прозвав “дитина”,

І ось ці три претенденти — “перина”, “латина” й “дитина” — восени 1648 року очолили велике ополчення — посполите рушення — і посунули в Україну. Ця армія прийшла на територію Волині й зайняла позиції біля Пилявецького замку, на річці Пилявці.

Водночас сюди підтяглися козацькі й селянські загони, загони союзних кримських татар. Вони зміцнювали свої позиції, чекали слушної години, щоби вступити в бій.

А польські пани прийшли сюди як на свято. Взяли з собою кращих коней, срібний посуд, кухарів, вина, щоб похизуватись один перед одним.

Битва розпочалась на світанні 11 вересня й тривала три дні. Польські війська були повністю розгромлені. Перелякані навальними атаками козацько–селянських загонів та їхніх союзників татар, польські воїни тікали з поля бою, залишивши все своє багатство та рятуючись за могутніми мурами Львова. В народі їх презирливо прозвали “пилявчиками”. Шлях на Варшаву і Краків був відкритий. Від польських панів були визволені Волинь і частина Поділля. На боротьбу проти польсько–шляхетського гноблення піднімався народ Білорусі. На допомогу йому були послані козацькі полки на чолі з полковником М. Гладким.

Перші кроки державотворення