Читати книгу - "Захребетник"

заввишки в три людські зрости. Саме з такої висоти віконтові довелося вчора стрибати на вбивцю. У нішах обабіч дверей мерехтіли кришталеві клепсидри, в яких падали останні краплі. Щойно верхні посудини клепсидр спорожніли, за дверима пролунав чистий і довгий звук гонга.

Стулки почали повільно розсуватися.

— Світоч Всесвіту!..

— Наймудріший і найдостославніший!..

— …дозволяє вам наблизитись і вдихнути порох із його стіп, — закінчив церемоніймейстер, котрий невідь-як опинився в тронній залі попереду всіх.

За двадцять кроків од «заповітної риски». Так було сказано заздалегідь. Звичайні аудієнти зупиняються за десять кроків, але вони — «квіти серця тиранового». Звання закріплене довічно, без права передачі в спадщину.

«Квіти серця» завмерши чекали.

— Його неперевершеність бажає говорити з вами.

Тронна зала вражала уяву — хоча, здавалося б, мандрівка палацом мусила вже пригасити в гостях здатність дивуватися. Стіни, інкрустовані коштовним камінням, відбивають світло, що ллється з величезних, криштально-прозорих вікон, і горять живим вогнем, неначе відвідувачі опинилися в осередкові зірки. Простір навколо трону затінений, у перехресті променів пишався лише сам трон. На ньому сидів володар.

«Схід! — подумав Джеймс. — Знаються на розкошах…»

Трон безумовно був видатним витвором мистецтва: золото, срібло та слонова кістка, перли й перламутр, найвитонченіші різьблення… Над ним потрудилися, видно, ще й метри Високої Науки: поручні — дві голови драконів із рубіновими очима та іклами зі шляхетної платини — були готові будь-якої миті викинути смертоносне полум’я, спопеливши зловмисника, якщо такий з’явиться в тронній залі, ввівши в оману варту й охоронні чари.

Що ж до самого правителя…

— Які люди! Радий, щиро радий! Наш палац — ваш палац, наше місто — ваше місто…

Салім ібн-Салім XXVIII вихором злетів із трону і вистрибом кинувся до очманілих аудієнтів. Поблизу тиран виявився капловухим живчиком середніх років, у чалмі набакир, зі сліпучою посмішкою на півобличчя.

— До речі, про наше місто! Ви ж бо тепер почесні громадяни Бадандена! Мої вітання… пері, не відмовте подати ручку!.. Ах, яка запашна ручка…

Ляснув пальцями церемоніймейстер і взяв із повітря нефритову тацю, де лежали три сувої з печатками кольорового воску.

— Його найвища великодушність на подяку за неоціненні послуги…

Тим часом Салім ібн-Салім XXVIII понад силу відірвався від запашної ручки Меліс, запропонував віконтові полк («Кращий полк! Леви пустелі…»), подарував мисливцеві на демонів тьмяну пацьорку з чалми, розреготався, побачивши магове здивоване обличчя («Так, так, я знаю: одна з Трьох Сестриць… То й що? Для хорошої людини не шкода…»), і мимохідь копнув церемоніймейстера ногою під зад, аби той мерщій зачитав указ.

— Він у мене такий маруда! Хотів повісити, так візири не радять…

— …а також власникам заїжджих дворів і стаєнь на території Бадандена пропонується безкоштовно надавати коней, мулів чи верблюдів для переміщення пред’явників цих грамот…

— Повішу, присягаюся мамою! Або віддам у євнухи… Румал-джан, хочеш у євнухи?

— …бо всіх підступних злочинців піймано, й вони дістали, що заслужили, а гостям і мешканцям Бадандена ніщо більше не загрожує…

— Піймано? Всіх?

— Не всіх, — спокійно відповів Азіз-бей і відставив келих із вином. — Вуча Естевен утекла. Ми спізнилися.

Вони сиділи в духані та святкували перемогу.

Перемогу, котра, як щойно з’ясувалося, втекла.

— Віконте, ця жінка — вбивця, але не самогубець. Вона ніколи не повернеться до Бадандена.

— Але ж вона… вона й далі чинитиме своє!..

— Ви чули указ? «Усі злочинці дістали, що заслужили». Справу закрито. Ви нам дуже допомогли. І вас це більше не обходить. Віконте, ви мені подобаєтеся. Тому, заради всього святого, прислухайтеся до дружньої поради: їдьте звідси. Винагороду вам дадуть векселем на будь-який великий банк. Їдьте й викиньте з голови історію Лисого Генія, як страшний сон. Інакше…

Азіз-бей помовчав.

— Мені здається, скарбниця вашої удачі вичерпалася. Не випробовуйте долі.

— Виїхати? І тішитися з тріумфу?

— Можете тішитися з тріумфу тут. Поки набридне. А потім — їдьте якомога далі…

* * *

Щасливий кінець, — писав Томас Біноррі в «Меморіаліях», — падає на казку, як сокира ката, і робить її коротшою на голову. Ту зайву голову, яка мислить і сумнівається, заважає щастю, що обсіло фінал, наче мухи — труп загнаного коня.

Джеймс не читав «Меморіалій».

Але й просто тішитися з тріумфу йому не вдавалося.

Усе те, про що молодик не хотів згадувати, що породжувало в душі слизький, не гідний дворянина з роду Рівердейлів страх, а у волоссі — нові нитки срібла, обступило його й корчило в пітьмі мерзенні пики. У синій пітьмі під жовтим місяцем. Серед мовчання барханів із людськими профілями. Під шерех піску, що осипається зі схилів.