Читати книгу - "Війна світів"

освічений чоловік живе на маленькому, нікому не відомому острівці, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохіть повторював я капітанове запитання: навіщо потрібні йому ці тварини? І чому він не признався, коли я вперше завів про це мову? А його служник — у ньому було щось надзвичайно дивне. Всі ті обставини таємничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву і спонукаючи до роздумів.

Десь опівночі наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, і дивилися на спокійний океан, в якому відбивалися зорі. Кожен думав про своє. Нічна пора схиляла до розчуленості, і я почав дякувати Монтгомері.

— Коли говорити щиро, — мовив я перегодом, — то ви врятували мені життя.

— Це випадковість, — відказав він, — просто випадковість.

- І все-таки я вам вдячний.

— Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливість подати її. Я зробив вам ін’єкцію і потім годував вас — так, як робив би, здибавши рідкісний зразок якоїсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами…

Така відповідь трохи ошелешила мене.

— Але ж бо… — почав я знову.

— Це звичайнісінька випадковість, кажу вам, — перебив він мене. — Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років тому однієї туманної ночі я на деякий час з’їхав з глузду!

Він урвав мову.

— Ну й що? — спитав я.

- І все.

Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.

— У цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.

— Будьте певні, що на мене можна покластися… Я вмію тримати язика за зубами.

Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.

— А втім, — сказав я, — можете й не розповідати, я не з цікавих. Зрештою, власні таємниці найкраще берегти в собі. Та й довірившись мені, що б ви виграли? Хіба на душі стало б легше, — це якщо я не розбазікаю. А якби я не стримався… Що було б тоді?

Він нерішуче щось пробурмотів. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; мені ж зі свого боку зовсім не кортіло дізнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало мені власної уяви. Я стенув плечима й відвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на відбиті у воді зорі. Це був служник Монтгомері. Він почув, як я ворухнувся, і хутко зиркнув на мене через плече, а потім знову втупився очима в море.

Ця, сказати б, дрібниця несподівано приголомшила мене. Довкола було темно, тільки біля стерна блимав ліхтар. На коротку мить обличчя цього створіння вигулькнуло з темряви на світло, але я встиг помітити, що його очі світилися блідо-зеленим вогнем.

Тоді я ще не знав, що людські очі можуть мати бодай червонуватий відблиск. Тому все це видалося мені чимось надприродним. Чорна постать із фосфоричними зіницями пронизала всі мої помисли й почуття, і раптом переді мною на якусь хвилину знову ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді. Монтгомері звернувся до мене:

— Я хотів би зійти вниз, — сказав він, — якщо ви надихалися свіжим повітрям.

Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.

Цілу ніч мені верзлося казна-що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.

V. Людина, якій нема куди подітися

Рано-вранці — це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, — я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.

Підіймаючись трапом, я побачив на тлі