Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Ігор, який не розумів навколишного гукання, блаженно посміхався, поклавши меча на стерню й ляскаючи пальцями в повітрі:

— Але ап! А ну, а ну, мавпочки, покажіть, на що ви здатні, покажіть! Але ап!

Передні ряди тварин раптом бухнулися на коліна, простягаючи свої довгі руки до людей:

— О, Ієрархи! — чулося навкруги. — Великі в любові своїй! Охоронці не винні! Ми не винні! Аристас сам прийшов до нас і ми вже повідомили про це диво Безлицих. Аристас!.. Аристас!.. Та святиться ім‘я його!

— Цить, бандерлоги! — якось по п‘яному хилитнувся Богдан, поправляючи кашкет. — Цить, я вам кажу! А ну, хтось один і докладніше!

Йому зненацька здалося, що він на млі ока може навести лад на цій планеті. А то й в цілому Всесвіті. Будь де. А що? На Піррі це ж вдалося! Про те, що лад, наведений на зеленій планеті, більш скидається на суцільний безлад, Кременчук чомусь не думав.

Наперед на колінах виповзла крупна мавпа, вкрита тьмяно-брунатним, як і в інших, але трохи побитим сивиною, смухом. Богданові чомусь згадався підв‘ялий Рс, який знаходився від цієї планети за мільярд мільярдів кілометрів.

— Вибач, Ієрарху! Покарай нас, покарай, в ім‘я любові Аристаса. Того, хто уходить і приходить. Того, хто був початком і стане кінцем. Того, хто спостерігає та виправляє. Того, створіннями й невільниками любові котрого ми є. Від Верховного Безлицього до останнього Охоронця.

Невідомо, чи тривалий час він перераховував би незрозумілі Кременчуку терміни, якби той не здійняв руку у владному жесті:

— Досить, досить! По суті давай.

Ігор трохи очманіло дивився на них:

— Що відбувається, Богдане Івановичу? — спитав. — Як це ви контакт з цими тваринами налагоджуєте? Та вам дресирувальником в цирку виступати треба. Дуровим!

„Дурова” Богдан вирішив пропустити повз вуха й відмахнувся від нав‘язливого хлопчиська:

— Не заважай!

А мавпа вже зовсім розпласталася по стерні, наче намагалась в землю втиснутись, й поквапливо відповідала:

— Ми знаємо, знаємо, що ми грішні… Ми знаємо, знаємо, що ми винні… — Сотня її співплемінників цілком уподобалися їй і від того простір під кедробабом став нагадувати простір, вкритий мавпячими трупами. — Ми вже зрозуміли! Зрозуміли, що лише для того, аби ще раз довести нашу гріховність і перевірити нашу здатність до захисту любові, Аристас з‘явився саме до нас, а не до Ієрархів. Але ми вже оповістили Безлицих. Відразу ж оповістили. І розпочали підготовку до цьогорічного Прояву. Повірте, Ієрархи! І перевірте…

Можна було, звісно, розпитати про те, хто є ці кляті Безлиці, що так зажахали приборканих — не ворухнуться без наказу! — мавп. Та й про Ієрархів теж, теєчки… Але, як на думку Кременчука, кращим було розпочинати слідство з виявлення головного мотиву.

— Гаразд, гаразд! — знову здійняв руку Богдан. — Розберемось. А зараз, друже, ти показав би нам таки отого Аристаса.

Мавпа щось коротко проверещала. Так коротко, що навіть телепатичні здібності Кременчука не дозволили йому щось зрозуміти. Але її зрозумілі інші. Бо майже водночас із цим вереском килим з розпластаних мавп ворухнувся й поміж волохатих тіл з‘явилась пряма, наче лінійкою викреслена, стежина, що вела до самого кедробабу. Богданову чомусь знову згадалися утворення, яких вони засікли з орбіти, а Ігор, в захваті почухав потилицю й, забувши про впалого меча, зробив крок в напрямку відкритого простору:

— От дають!.. Та хто ж їх так видресирував? — І раптом проспівав голосом Пугачової: — Куди уїхав цирк? В які такі міста?

Богдана це теж цікавило. Але для початку треба було хлопця до тями привести. Ач, розійшовся!

— Ти куди поперед батька в пекло лізеш? — шарпонув він Зоребора за плече. Той аж ледь не впав. — За мною тримайся.

І пішов до кедробабу слідом за дуже довгорукою, дуже старою й дуже говорючою, мавпою, що перевальцем зашкандибала попереду. Пов‘язка на стегнах надавала їй відвертого клоунського вигляду. Зоребор позаду було замовк на хвилину, а потім затупцював слідом, посміюючись на ходу. Вочевидь, настрій в нього був нівроку. Втім, у Кременчука теж. Бо йшов він ледь не карбованим кроком, пихато кидаючи зверхні погляди на мавпяче військо, що лежало ниць по обидві боки його шляху. Отож, незграби! Знайте, де ваше місце! Лежати й не вякати, коли цар природи суне.

Богдан відчув себе гордим конкістадором, якому вклонялися мешканці переможеної країни. Не Богдан Кременчук, а сам Кортес, розумієш! Завойовник Америки й шукач Ельдорадо.

Він поправив на голові кашкет і вперше за весь час пожалкував, що в нього немає зброї. Не годиться! Це все одне, що перед ворогом подоланим раптом голим-голісіньким встати. Суцільна тобі компрометація ідеї!

— Агов, — зупинився він, повертаючись до Норильцєва, — Зореборе, дай меча поносити. Я на ньому акт капітуляції прийму від декого, а потім віддам.

Хлопець зупинився й знічено розвів руками:

— А я його позаду залишив. На стерні. Забрати?

Капітан пожував губами. Мавпа попереду тупцювала на місці, час від часу кидаючи на людей розгублені погляди. Норильцєв зиркав назад з тупезною посмішкою олігофрена. Інші тварини непорушно лежали. Кедробаб стояв. Крона його закривала вже півнеба.

— Гаразд, — вирішив Кременчук і роз‘яснив кошлатій істоті: — Церемонії усілякі потім проводитимемо. А поки що роззнайомимось з Аристасом вашим.

Стара мавпа аж підскочила на місці:

— Нашим, Ієрарху, нашим! З тим, що з‘являється в любові своїй, коли схоче, і щезає, коли потрібно. З тим, що підтримує лад любові в цьому світі й десницею своєю…

— Та пішли вже!

Мавпа відразу ж замовкла й знову зашкандибала попереду. Неба вже майже не було видно. Але густе листя не могло сховати величезних покручених гілок, якими це небо було покраяно. В самому ж листі чулися зойки жовто-зелених птахів, дзижчання смугастих комах, шурхіт чогось яскравого й живого: крона жила своїм життям, не звертаючи уваги ані на туземних мавп, ані прибульців з інших світів. Все вірно. Бо саме ці прибульці мали звертати на неї увагу. Не дивлячись на усі свої царські родоводи.