Читати книгу - "Скляне прокляття"

видно лише пальці. Він підняв руку, поворушив пальцями і з полегшенням зрозумів, що вона його слухається. Та головне — не було ані свербіння, ані болю.

На маленькому столику біля ліжка стояв глечик із водою. Він сів на постелі, відкинув москітну сітку, налив у склянку води й із задоволенням випив. Вода здалася йому напрочуд смачною.

Відчинилися двері, й до кімнати зайшла дівчина у простому білому вбранні. Побачивши, що Оскар отямився, вона миттєво зникла.

За кілька хвилин двері знову відчинилися, й на порозі з’явилися Гумбольдт, Шарлотта й Еліза. На руках у дівчини сиділа Вілма.

— Дозволиш зайти?

Не встиг Оскар відповісти, як пташка вирвалася з Шарлоттиних рук, пробігла по кімнаті й заскочила до нього на ліжко. Юнак усміхнувся.

— Здається, хтось за тобою дуже скучив, — засміявся вчений.

— Оскар прокинувся, — почулося з динаміків портативного лінгафону.

— Так-так, звісно, прокинувся, — він погладив оперення ківі, що нагадувало шерсть. — Якби ви тільки знали, який я радий, що бачу вас!

— Вилазь із гнізда! — пташка нетерплячо дзьобнула москітну сітку.

— Не квап його, Вілмо! — усміхнувся Гумбольдт. — Нехай іще полежить. Перш ніж підіймати хворого з постелі, слід переконатися, що він цілком одужав. — Він присів на ліжко. — Як ти почуваєшся, мій хлопчику?

Нахилившись, Гумбольдт узяв Оскарову руку і міцно стиснув. На очах у вченого заблищали сльози. Оскар ніколи ще не бачив батька в такому стані і трохи зніяковів.

— Ми вже побоювалися, що ти ніколи не отямишся. Ти дуже довго був непритомним.

Оскар здивовано скинув брови вгору.

— Невже так довго?

— Понад дві доби. Ми намагалися привести тебе до тями, проте все було марним.

— Дві доби? — Оскар не міг повірити. — Але що, власне, сталося? Я добре пам’ятаю, як відвернув від гір і рушив туди, де помітив дим. А що було потім, щось не пригадую.

— Але ж ти хоча б щось можеш згадати? — запитала Еліза.

Оскар замислився, проте спогади були дуже невиразними. Ніби в його пам’яті виникли зачинені двері, які вперто не бажали відчинятися.

— Мені здається, я бачив якихось вухатих собак… — промовив він. — Та я не зовсім упевнений. І ще я чув голос у себе в голові. Так само, як колись із Елізою, проте звучав він якось інакше.

— Схоже, ти трохи заблукав, — втрутився Гумбольдт. — Я йшов майже годину, поки знайшов тебе серед цих баобабів. У тебе зовсім не було води. Ще трохи — й ти б помер від зневоднення. На щастя, в мене була з собою фляга. Я тягнув тебе на плечах аж до самого табору. І маю сказати, що це було не так уже й легко! — Учений усміхнувся. — У мене й досі ломить поперек. Цікаво, скільки ти важиш? Схоже, Еліза не марно тебе годує.

Оскар мовчки дивився на батька й усміхався. Він не міг вимовити й слова — душу сповнила ніжність і вдячність. Скільки ж Гумбольдту довелося пережити! Він ризикував власним життям, аби врятувати сина. Хіба він зробив би так, якби не звідував справжніх батьківських почуттів? Навряд чи. Можливо, Оскар помилявся, вважаючи його байдужим і нечутливим, і їм просто забракло часу, щоб як слід звикнути один до одного?

— Куди це ми потрапили? — нарешті, запитав юнак. — Коли я побачив усіх цих святих, то вирішив, що я вже на небесах.

— Ти не дуже помилився, — засміявся Гумбольдт. — Але ти маєш усе побачити на власні очі. Проте для цього треба підвестися, зможеш?

Оскар кивнув.

— Почуваюся свіжим, як новонароджене дитя. Й, до того ж, голодний, як вовк.

— Тоді роби, як сказала Вілма: вилазь із гнізда! Твій одяг уже тут. Ми почекаємо на вулиці.

Коли всі вийшли з кімнати, Оскар зіскочив із ліжка й поспіхом одягнувся. Потім підійшов до дверей і відчинив їх.

Перед собою він побачив кілька невеликих дерев’яних будівель, що були розташовані за периметром доглянутого саду. Пахло трояндами й чебрецем, дрібне листя численних акацій відкидало на траву м’яку тінь, а лави, що стояли з обох боків акуратної доріжки, посипаної гравієм, ніби запрошували присісти й перепочити. За рядом хатинок було видно білий шпиль дзвіниці, а далі могутньою стіною здіймалися столові гори.

— Що це таке? — пробурмотів Оскар. — Схоже на монастир…

Гумбольдт кивнув.

— Беллхайм згадував про цю місію у своєму щоденнику. Вона розташована біля самого підніжжя гір. Набагато ближче до них, ніж я передбачав. Я був дуже здивований, побачивши тут настільки впорядковане місіонерське поселення. Такого я не чекав, і це також було моєю помилкою, — усміхаючись, додав він. — Спочатку я був проти того, щоб мати будь-які справи з місіонерами. Але тепер дякую Богові, що ми прийшли саме сюди. Місцевий панотець справляє дуже приємне враження. Це врівноважена й розумна людина. За походженням він француз, але непогано розмовляє німецькою. Хочеш iз ним познайомитися?

— Із задоволенням.

— От і чудово, — кивнув учений. — Тоді ходімо до нього.

29

Будинок панотця був розташований праворуч від церкви. Це була чудова двоповерхова біла споруда з широкими сходами та різьбленими балюстрадами з ебенового дерева по обидва боки від входу. Гумбольдт, який ішов попереду, піднявся сходами нагору й уже хотів було постукати, коли двері широко відчинилися, й на порозі став худорлявий чоловік у чорній сутані. На вигляд йому можна було дати років шістдесят або трохи більше, волосся чоловіка було зовсім сивим. Високі вилиці й гачкуватий ніс надавали його обличчю дещо хижого вигляду, проте усмішка була привітною і дружелюбною.

— Добридень, друзі! — він по черзі потиснув усім руки. — А цей молодий пан — мабуть, Оскар?