Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

я ж пам'ятаю, він був тут!.. Це жахливо, хлопчику!

— Що, там було так багато грошей? — ошелешено запитав Інтар. Він злякався, що накоїв чогось зовсім жахливого.

Дарру махнув рукою:

— Та ні! Лише чотири золоті, трохи срібла та мідяків… Не в грошах справа!

— А в чому тоді?

— Печатка… гільдії… Перстень із печаткою був у торбинці з грішми!

— Що? — Інтар сторопів. — Гільдійна печатка?

— Так, — кивнув Дарру, — без неї від імені гільдії жодної угоди не можна підписати.

— А що вона там робила?

— Та мій пан забув її, — пояснив ельф. — Я знайшов її вранці на його столику. Перстень з печаткою. Вочевидь, пан надягнув його спочатку, а потім пішов мити руки, ну, й зняв. І, виходячи з дому, забувся вдіти. З ним таке вже траплялося — він часто забуває дрібні речі. Я намагаюся стежити, щоб цього не сталось, але іноді… В усіх трапляється якийсь недогляд, щоправда, пан ніколи не гнівається на таке, але мені ніяково… І я вирішив — візьму її з собою, а тут передам панові. Якщо вдень ще можна було обійтися без неї, то ввечері, коли буде розмова про справи гільдії, вона неодмінно знадобиться. От і взяв… Я ж не маю права надягати на палець такий перстень, тому поклав у кошіль, думав, там вона добре збережеться — а тепер що?! — з відчаєм запитав Дарру.

— А що тепер? — повторив Інтар.

— Погано… Я підвів пана…

— Він тебе покарає? Битиме?

— Що ти! — вигукнув ельф. — Мій пан!.. Він ніколи мене пальцем не чіпав! Просто він дуже засмутиться. І сам подумай, який вигляд він матиме в очах тієї людини ввечері… Голова гільдії, представник гільдії забув перстень із її печаткою! І все через мене, тюхтія, нездару… — Дарру ледь не плакав.

Інтар дивився на нього, дивився…

— Стривай, — промовив він, — я зараз… Я тільки геть за дерево швиденько відбіжу й повернуся, допоможу тобі шукати. Либонь ще відшукаємо пропажу.

Дарру вдячно кивнув. Він знову взявся шукати під столом.

Інтар відійшов до дерев, сховався за стовбурами. Він поглядав на ельфа, але той не стежив за хлопчиком.

Тоді Інтар дістав украдений кошіль і висипав його вміст. Дійсно, серед срібла й міді знайшовся важкий перстень… Здавалося, золотий… і на ньому — печатка.

Хлопчик зітхнув. Такий перстеник коштував набагато дорожче за чотири золоті.

Але не можна ж через гроші на свиню перетворюватися.

Він ще подумав: а чи не повернути все? Але потім вирішив: краще не треба.

По-перше, Дарру за дерево з кошелем не бігав — і як він у такому разі виявився там, та ще й повнісінький? Одна справа, якщо взяли гроші, а перстень залишили, вирішили, що подіти нікуди буде… В це ельф ще, може, й повірить… А в інше…

Hi-і, він не схожий на дурня.

По-друге, що таке чотири золотих для голови гільдії? Так він, мабуть, за місяць, сотень із п'ять заробляє, якщо не цілу тисячу! От було б тут п'ять сотень… Чи хоча б п'ять десятків… Інтар зрозумів, що тоді б він не зміг узяти ці гроші в того, хто його нагодував: довелося б зі шкіри геть лізти, щоб повернути. А чотири золотих — це ж дрібниці!

Ну й нарешті Інтар же обіцяв наставнику Сороту, що повернеться зі здобиччю! Слово ж бо тримати слід!

Він рішуче труснув головою, пересипав мідь і срібло до себе в сумку, а перстень поклав назад у кошіль. Міцніше затяг його й повернувся до Дарру.

— Агов! Поглянь, що я знайшов під деревами!

Ельф видав радісний, здивований вигук і майже вирвав у хлопчика з рук кошіль.

— Це він! — але радість змінилася відчаєм. — Він же порожній!

— Ти впевнений?

— Ну… — Дарру розв'язав кошіль і пошукав усередині. Скрикнув, коли пальці відчули перстень, висмикнув його на світло, дивився так, мовби вперше бачить.

— Це він! Це печатка! Хвала Небу!

Інтар радісно засміявся:

— Ну ось бачиш! Усе скінчилося добре!

— Де ти знайшов його?

— Та під деревом, кажу ж. Його просто викинули. Я теж вирішив, що він порожній… Але потім намацав усередині щось тверде. І навіть дивитися не став, відразу тобі приніс.

— Інтаре, я так тобі вдячний! — Дарру стис хлопчикову руку: долоня в ельфа була гарячою, тонкі пальці тремтіли.

— Та годі тобі… — хлопчиськові знову стало незатишно від усього цього. — Ти іншим разом стеж уважніше за речами, а не тільки стирчи носом у книжку. Бо он як поцуплять щось, а ти тільки потім спохопишся.

— Твоя правда! — Дарру сяяв. — Ти маєш рацію. Мені пощастило, злодій вочевидь вирішив, що персня із такою печаткою йому не продати. Злякався, напевно. І правильно — цю печатку будь-який ювелір знає… А я надалі буду обачнішим, обіцяю!

— От і гаразд! — кивнув Інтар. — Усе, я побіг! Час, мамка чекає!

— A-а… Ну біжи. Удачі тобі!

— Дякую! — Інтар відбіг до столика, де раніше сидів, прихопив чоботи, ще помахав ельфу рукою і чимдуж побіг до виходу з парку. Сторож здивовано витріщився на босого хлопчиська з чобітьми в руках, але Інтар промчав повз нього, не сповільнюючи бігу.

Зупинився відсапатися він лише коли зовсім захекався. Прихилився плечем до стіни якогось будинку й довго важко дихав.

— Уф-ф… — помотав головою. — Ну, отакої… Бідолаха ельф ледь не втрапив через мене в халепу… Він же загриз би себе…