Читати книгу - "Привид Чорного острова"

трохи, ніби вирішуючи, що робити далі, нахилив голову й посунув на Олеся.

Олесь чекав, також нахиливши голову. Джон сунув занадто повільно. Підійшов упритул і щосили вдарив Олеся в щелепу.

Напевне, Джон сподівався побачити юнака на підлозі, проте Олесь лише похитнувся, стиснув кулаки і зробив ще крок до Джона. В очах кипіла злість. Олесь бачив, як сполохано Джон відступив крок назад. Страху в очах Джона Олесь не помітив, але той, напевне, не сподівався, що юнак наважиться помірятися з ним силою. Олесь наступав.

Коли вже Джонові не було куди відступати, до сироварні вбіг Фред.:

— Годі битися! Встигнете! Краще поговоримо як слід! — вигукнув з порога.

— Чого це я маю розмовляти з цим молокососом, — вимовив Джон і брудно вилаявся. Поява Фреда підбадьорила його — знову зціпив важкі, як молот, кулаки.

— Марно залякуєте. Я знаю, що ви не вб'єте мене. Навпаки, зараз оберігатимете найдужче, бо я один у цілому світі знаю, де скарб.

— Помиляєшся! В мене ти заговориш швидше ніж думаєш, — вимовив Джон. Обличчя його стало страшним. Жовна мололи, брови стиснулися, немов дві стріли, борідка задерикувато полізла вгору. На червоній шиї набрякли жили. Він ухопив ножа.

Та не встиг Джон навіть піднести руку. Її перехопив Олесь і натиснув щосили. Минуло кілька хвилин, і ніж випав з Джонових рук. Олесь відкинув ножа ногою і вимовив:

— Не ваджу жартувати такими речами.

Джон здивовано дивився на Олеся. Досі він був переконаний, що немає на світі дужчої за нього людини, а цей хлопчина так легко впорався з ним. Джон сів до столу. Здається, лють його минула. Припав до пляшки.

Фред почав:

— Як це тобі, містер Олесь, удалося знайти скарб? Джон п'ятнадцять років його шукає.

— Двадцять, — буркнув Джон.

— Така в мене вдача. Що задумаю, те й роздобуду, — мовив Олесь.

— Ти казав, що у вашій країні… — вів далі Фред.

— У Радянському Союзі ти хочеш сказати?

— Саме так — у Радянському Союзі немає буржуїв. Навіщо ж тобі скарб? Віддай його нам. Забереш собі Мері й поїдеш звідси. Гадаю, Джон не буде заперечувати…

— Буде. Джон уже продав дочку Морісонові.

— Забудьмо про це, — миролюбно сказав Фред. — Отже, на таких умовах ти згоден? Скажеш нам, де скарб?

— Ні.

— Ти хочеш віддати скарб своєму урядові?

— Так. А він поверне ті багатства справжнім господарям.

— А ти добре знаєш, що тобі зараз загрожує? — запитав Фред, і голос у нього задрижав.

— Добре ж я знаю, чого саме можна чекати від вас обох.

— Ну що ж, будемо сподіватися, що наша розмова не остання і що ти свою думку зміниш, коли Джон вживе відповідних заходів.

— Де Мері, де Білл? — запитав Олесь.

— Це тебе не стосується, — відказав Фред.

— Більше, ніж ви гадаєте. Де вони?

— Забудь про них. Ти їх більше ніколи не побачиш.

Раптом спогад обірвався. Олесь ніби знову почав засинати. То був не сон — щось липке й важке навалилося на нього. Часом йому вважалась велетенська жаба — ніби наступила йому лапою на груди й тисне, тисне…

Коли Сивокінь прокинувся, йому здалося, що випірнув з багнюки й потрапив на чисте повітря — відчув у собі силу і волю до боротьби. Піднявши зв'язані ноги, вперся ними в камінь і трохи пересунувся до того місця, де крізь щілину пробивалося пасмо світла. Ще і ще кілька таких рухів — і він посувався все далі й далі. Десь, певне, за годину був біля щілини, перепочив, підвів голову і крізь щілину побачив спокійні вали хвиль. Потім ліг на спину і замислився. Виходить, підповз до тієї скелі, що є берегом? Так? То вхід до печери має бути з протилежного боку. Склепив повіки й знову, немов із туману, насунули спогади.

— Гаразд, віддам за тебе Мері. Скажи лише, де скарб, і вона буде твоєю, — прогудів Джон.

— Не треба цього робити. Вона й так буде моєю. Ми з нею вже вирішили.

Джон замолов жовнами. Стріхи брів збіглися, руда борідка погрозливо випнулася. Підвівся з-за столу і почав швидко ходити з кутка в куток, підійшов до Фреда, щось сказав йому. Фред подав братові кілька пілюль. Настрій у Джона якось одразу змінився. Куди й поділася його лють. Сів до столу і поклав свою кошлату голову на руки. Здається, розпач подолав його.

— Та чи знаєш ти, — почав Джон, усе ще не підводячи голови, — що для мене отой скарб? Все життя я не розгинав спини, шукаючи його. Чи тобі спадало на думку, що з-за того скарбу на Чорному острові загинуло занадто багато людей. Ти про це не думав. Ти гадав, що Джон не має серця і лише гніватися вміє. Помиляєшся. Віддай мені скарб, я тебе відправлю додому. Ти тоді взнаєш, що я маю добре серце. Всі люди це взнають.

Олесь підвівся, навіть трохи завагався. Хіба не розчулишся, коли з вуст такого сіромахи почуєш подібні слова? Але, наразі опанувавши себе, сказав те, що вже кілька разів повторював: скарб слід повернути справжнім господарям.

Джон витяг з шафи пляшку й три склянки. В одну з них поклав пілюлі й налив червоного вина, а в дві інших — віскі. Зачекавши трохи, подав Олесеві вино й сказав:

— Ну, годі на сьогодні. Випий, і ми — з тобою.

Олесь трохи завагався, але вже давно відчував спрагу. Припав до склянки і, не відчуваючи смаку, осушив її. Фред і Джон глянули один на одного й усміхнулися. Вони випили віскі й тепер сиділи, дивилися на Олеся. Він зрозумів: щось трапилося. Чом це вони обидва раптом стали іншими? І дивляться на нього, ніби глузують.

За кілька хвилин Олесь відчув, як обважніло тіло його і почала паморочитися голова. Та цей стан несподівано