Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

У Смітовому голосі бринів метал. — Якщо він заговорить ще раз, оглушіть його.

Дуло карабіна вперлося Каррачолі в спину. Той зіщулився, зблід і замовк.

— За кого ви мали рейхсмаршала Роземайєра й полковника Крамера? — різко запитав Сміт. — За довірливих дурників? За малих дітей? За недоносків, таких, як ви самі? Скополамін допоможе вам зрозуміти вашу помилку. Анно-Марі!

Та всміхнулася й рушила виконувати наказ. Не щоночі їй випадала нагода зробити три уколи скополаміну.

— Хвилиночку, фройляйн! — чарка застигла в руці Сміта, а на його обличчя набігла задоволена усмішка — у нього народилася якась нова ідея. — І ще три записники, моя люба!

— Три записники? — Тон полковника Крамера нічого не виказував, очі дивилися пильно. — Три капсули? З ваших слів я зрозумів, що тут четверо ворогів рейху.

— Небезпечних — лише троє, — втомлено відповів Сміт. — Американець? Та він навіть не пам'ятає, який нині день тижня. — Він узяв сигару з коробки на столику і ковтнув ще коньяку. — Давайте діяти за правилами і спершу з'ясуємо, чи варто мені вірити. Спершу — посилання, далі — докази, як заведено в юристів. Насамперед, чому я зажадав покликати вартового й поклав свою зброю? — Після паузи він, ніби сам собі, відповів: — Звісно ж, не для того, щоб розвіяти можливі підозри. По-друге, чому я не вбив полковника Вайснера разом з його людьми, коли вони були в моїх руках? А я, сказати правду, ледве стримав цього гарячого юного американця. Він був настроєний тоді дуже рішуче.

— А я скажу чому! — люто вигукнув Каррачола. — Бо ви знали, що постріли почують!

Сміт позіхнув, хутко видобув з-під куртки пістолета й вистрілив. Звук від удару кулі в спинку канапи за кілька дюймів від Каррачолиного плеча цілком заглушив звук від пострілу. Недбало кинувши зброю на порожнє сусіднє крісло, Сміт глузливо посміхнувся до Каррачоли.

— Не знали, що в мене є така штука? Я не вбив полковника Вайснера тому, що німці не вбивають німців!

— Ви — німець? — Погляд у Крамера був такий самий пильний, але тепер уже не такий байдужий.

— Йоганн Шмідт, до ваших послуг. — Сміт кивнув головою і клацнув підборами. — Він же — капітан Джон Сміт.

— Судячи з вашої вимови, ви з Рейнланду?

— З Гейдельберга.

— Але ж це — моє рідне місто.

— Справді? — Сміт з цікавістю усміхнувся. — Напевно, в нас знайдуться спільні знайомі.

Крамерів погляд знову зробився відстороненим, і полковник, начебто ні до кого не звертаючись, промовив.

— Колони Шарлемана…

— І фонтан на подвір'ї любої старої Фрідріхсбау… — ностальгійно додав Сміт. — І, нарешті, чому я розіграв цю аварію з машиною. Бо знав, що ці троє самозванців не зважаться діяти відверто, доки не подумають, що я мертвий. В кожному разі, якби самозванцем був я, то чи повернувся б я, знаючи, що гру вже програно? І навіщо повертатися? — Він стомлено посміхнувся й кивнув головою в бік Джонса. — Щоб викрити ще одного самозванця?

Крамер задумливо промовив:

— Мушу зізнатися, я вже з нетерпінням чекаю, що скажуть на це наші троє друзів.

— Зараз я вам скажу! — Крістіансен скочив на ноги, не зважаючи на вартового з карабіном. Голос його зривався від люті. — Він обманює вас, він обманює всіх нас! Він — довершений брехун, а ви — довершений дурень, коли дозволяєте навішувати собі таке на вуха. Все це — брехня, від початку й до кінця!

— Годі! — Крамер підніс руку, погляд його потемнів, голос зробився крижаним. — Ви самі винесли собі вирок. Все, що казав цей офіцер, — очевидна правда. Сержанте Гартмане, — звернувся він до вартового, — якщо хтось із цих трьох знову заговорить, то чи зможете ви примусити його змовкнути, але не навіки?

Гартман видобув з-під плаща невеличкого, обшитого шкірою кийка й почепив його собі на руку.

— Ви ж знаєте, що зможу, пане полковнику.

— Гаразд. Розповідайте далі, капітане Шмідте.

— Дякую. — Сміт почувався так, наче хильнув коньяку на честь перемоги над людьми, які хотіли пошити його в дурні, але самі потрапили у власну пастку. — Я тому й дістався сюди на даху вагончика канатки, що знав: вони ніколи не викриють себе, якщо не будуть певні, що мене тут немає й не буде. Принагідно, полковнику, чи не спадало вам на думку, що до «Шлосс Адлера» не можна добутися з даху горішньої станції без линви й помічника в самому замку?

— Прокляття! — Смітове запитання болісно вразило самолюбство Крамера. — Я ніколи не думав…

— Фон Браухіч, — безтурботно кинув Сміт. — Накази він діставав безпосередньо з Берліна. — Поставивши чарку на столик, він устав і підійшов до трьох шпигунів. — Скажіть, звідки я довідався, що Джонс — самозванець? І чому про це не знали ви? І якщо я не капітан Шмідт, то що я взагалі тут роблю? Може, ви мені це розтлумачите?

Троє чоловіків безпорадно перезирнулися.

— Мабуть, годі. — Крамер став поруч із Смітом, і собі розглядаючи трьох геть розгублених і пригнічених агентів.

— Ще ні.

— Мені досить і цих доказів, — наполягав Крамер.

— Це були не докази, а лише посилання. Докази, які мають задовольнити заступника начальника таємної служби Німеччини, ще будуть, як я й обіцяв.

Полковнику, коли ваша ласка, чи знаєте ви ім'я нашої першої особи у Великобританії? Так чи ні?

Крамер кивнув головою.

— Тоді спитаймо про це в них, — провадив Сміт.

Троє на канапі поглянули один на одного, тоді на Сміта. Запала мовчанка. Томас облизнув пересохлі губи, і це не пройшло повз увагу Крамера Сміт дістав з кишені куртки маленького червоного записничка, зняв гумку, що його перехоплювала, вирвав зсередини аркушика, знову надів гумку й поклав записничка до кишені. На аркушику він щось написав і передав його Крамерові. Той поглянув на аркушик і кивнув головою. Сміт забрав аркушика і вкинув його у вогонь.

— А тепер, — сказав Сміт, — тут, у «Шлосс Адлері», у