Читати книгу - "Материками й океанами"

один одного, щоб не замерзнути вві сні, недарма голодували, харчуючись корінням з нір польових мишей, коли закінчились останні сухарі. Їхній вклад у вітчизняну науку був по заслугах оцінений передовими діячами в Росії і за кордоном.

А Російське географічне товариство тим часом обговорювало нові плани. Пржевальський готувався до експедиції в Тібет. Хтось інший мав дослідити східні околиці Тібету і відвідати сусідні китайські провінції, де пролягали стародавні дороги войовничих кочівників, які колись турбували Китай своїми спустошливими нападами. Там же лежав і кордон між непримхливою рослинністю нагір'їв і розкішною зеленню родючих долин з їх майже тропічним кліматом. Там неоглядне поле діяльності для історика, етнографа, ботаніка. Але у кого ж із діячів вітчизняної науки так щасливо поєднуються ці наукові спеціальності, як не в Потаніна?

Сім місяців пливли Потаніни морями і протоками з Петербурга в китайський порт Чифу. Звідси почались їхні дворічні подорожі по дорогах Китаю, подорожі важкі і захоплюючі.

Влітку 1884 року Потаніни побували в Пекіні. Разом з валками купецьких караванів йшли російські мандрівники через ворота Великої китайської стіни, побудованої для захисту від кочівників ще до нашої ери; оглядали старовинні міста і монастирі, юрти і гробниці Чінгісхана; переправлялись через жовтувато-бурі води Хуанхе, загрузали в сипучих пісках Ордосу; ночували у фанзах, на постоялих дворах і навіть у печерах, які правили за житло сім'ям бідняків.

У Тібетському нагір'ї Потаніни близько познайомились з тангутами, хоробрим і рішучим народом. У басейні великої китайської річки Янцзи експедиція поповнила свої гербарії південними теплолюбними рослинами, листям віяльних пальм, лакових і воскових дерев, аралій і мирту.

Потаніни з найжвавішою цікавістю і співчуттям спостерігали життя миролюбного, витривалого китайського народу — важке і дуже своєрідне життя.

Олександру Вікторівну особливо цікавило становище китайської жінки. Китаянок не вчили в школах, і тому серед них було дуже мало письменних.

А звичай калічити ноги, що його ввів, за переказами, майже тисячу років тому один з імператорів! З трилітнього віку дівчаткам міцно бинтували ступні, щоб вони не росли. На таких покалічених ногах майже неможливо бігати, та й ходити нелегко. Адже китаянці доводиться багато працювати в полі, поратися в хаті, доглядати дітей, яких у Китаї дуже люблять: якщо нема своїх дітей, то сім'я бере сиріт на виховання.

Тяжке життя китайських жінок, але майже завжди вони добродушні і привітні. Особливо запам'яталась Олександрі Вікторівні стара селянка, мати сімейства. Жвава, енергійна, вона зустріла росіян на сільській вулиці і зразу ж запросила їх до своєї господи. Там вона поставила на стіл гарячу юшку — шматки тонко розкачаного тіста, звареного в бульйоні з цибулею і оцтом, напекла свіжих булочок і взагалі намагалася всіляко догодити своїм гостям.

Весела, моторна, вона сновигала по кімнаті на своїх забинтованих ногах, називаючи по-китайськи різні предмети, які цікавили росіян, і голосно сміючись, коли вони неправильно вимовляли ці назви.

Олександра Вікторівна заприятелювала з старою селянкою і раділа, коли та приходила в табір експедиції.

Висячі мости над потоками Сичуані, стіни монастиря Гумбум, береги славетного голубого озера Кукунор, снігові перевали у верхів'ях гірської річки Харин-гол, оази провінції Ганьсу і, нарешті, курні бурі пустелі Гобі — все це змінювало одне одного на заключному етапі китайсько-тібетської подорожі Потаніних. Наслідки цієї подорожі принесли їм світову славу.

* * *

Коли задумано було четверту експедицію Потаніних, Олександрі Вікторівні було під п'ятдесят. До жорстокого ревматизму, на який вона захворіла ще за першої подорожі, додались серцеві недуги. Вона бадьорилась, не подавала вигляду, над усе боячись, що її хвороби розладнають плани Григорія Миколайовича. Якщо Григорій Миколайович дізнається про це, то неодмінно сполошиться і або зовсім відмовиться від участі в експедиції, або поїде сам.

Але хіба це можна допустити? Хто ж допоможе йому вести щоденники? Хто візьме на себе хай незначну, але дуже важливу чорнову роботу — впорядковувати зібрані матеріали.

Восени 1892 року Потаніни були вже в прикордонному з Монголією містечку Кяхті, звідки мали намір знову вирушити до східних околиць Тібету і побувати потім у китайській провінції Сичуань, щоб вести далі наукові роботи, розпочаті за попередньої експедиції.

З ранку до вечора юрмились кяхтинці в кімнаті на перехресті, де поселились Потаніни. Тут лунала монгольська мова, а інколи і співи: Григорій Миколайович записував народні пісні та легенди. Приходили кяхтинські старожили, як удома бували політичні засланці. Всіх вабили до себе Потаніни своєю теплотою, сердечністю і дружньою увагою.

Олександра Вікторівна, завжди привітна, зустрічала гостей. Була вона така бліда, що кяхтинці, як і петербурзькі знайомі, теж радили їй відмовитися від подорожі.

— Що ви! — заперечувала вона. — Якщо я залишусь, тоді й Григорій Миколайович не поїде. Я з ним завжди скрізь ходжу, а то він що-небудь та забуде. Страшенно став неуважний. Після нашої останньої подорожі він читав доповідь у Географічному товаристві і з'явився на засідання без галстука. Добре ще, що голова помітив це, зняв з когось галстук і пов'язав йому… І дуже прошу вас, будь ласка, не лякайте Григорія Миколайовича. Я просто трохи стомилась у дорозі.

Григорію Миколайовичу не терпілось швидше почати роботу. Пустеля Гобі його вже не цікавила, і він вирішив минути її якомога скоріше. Можливо, вибираючи транспорт, йому слід було б більше подумати про зручності подорожі і здоров'я Олександри Вікторівни. Але Григорій Миколайович, як і багато інших людей, цілком захоплених своєю справою, іноді, на жаль, майже переставав помічати все, що безпосередньо не стосувалося науки…

Потаніни поїхали на двоколці монгольських поштарів. Людина на ній почуває себе так, ніби вона сидить у бочці, яка, підскакуючи, котиться вниз із крутої гори.

У монгольській двоколці нема голобель. Її тягнуть за поперечну перекладину дишла двоє вершників, які мчать стрімголов. Часто перекладина зривається з сідел і дишло з розмаху падає на землю. Пасажири сидять спиною до коней, задерши ноги мало не вище голови.

Поруч з візком, здіймаючи страшенну куряву, мчать ще десятка півтора вершників, щоб час від часу на скоку змінювати тих, що тягнуть візок. Додайте до цього вигуки, які не змовкають цілий день, гуркіт обкованих залізом коліс, шалену тряску, коли