Читати книгу - "Очікування шторму"

цей простір був закиданий найрізноманітнішим мотлохом: дірявими умивальниками, безногими стільцями, порваними валізами, бездонними ящиками, поламаними ліжками й усякими іншими речами хатнього вжитку, які зробилися непридатні.

Знайшовся тут і дріт. Ним була перетягнута сітка ліжка. Дріт виявився товстий, пружинистий. Розмотати його було непросто, та саме такий знадобився Каїрову.

Сусідка зустріла його з переможним виглядом. Ще б пак! Слова її підтвердилися!

— Там усе є, — сказала вона знову.

— І золото? — весело запитав Каїров.

Сусідка подивилася на нього підозріло. Гмикнула:

— Золото… Золото на горищі тільки дурні зберігають.

Каїров старанно, не кваплячись, прочищав раковину. Чай не закипав довго…

Каїров помив руки, вмився. Із задоволенням, смакуючи, пив духмяний чай і закушував м'ятним печивом…

Потім сидів мовчки, малюючи на аркуші паперу хвостатих чортиків.

О пів на одинадцяту вдягнув піджак і пішов на вулицю розшукувати справний телефон-автомат, щоб подзвонити Боровицькому.

За всі вечірні години він прийшов до висновку, що там, у Сєверокавказьку, не повинні ждати на людину з Донецького карного розшуку. Навпаки, вони негайно зобов'язані почати розслідування вбивства завгоспа Попова найзвичайнісіньким шляхом, не пов'язуючи його з тайником у готелі. Треба допитати коло людей, з якими він спілкувався, родичів, знайомих. Вивчити його спосіб життя, звички, симпатії, антипатії.

Усе це треба робити сумлінно й точно, в крайньому разі, з двох причин. Якщо вбивство справді пов'язане з тайником, то розслідування у фальшивому напрямі заспокоїть убивцю, стимулює його подальшу активність. Якщо ж убивство завгоспа Попова ніяк не пов'язано з наявністю тайника, то таке звичайне розслідування необхідне тим більше.

Про це Каїров і повідомив Боровицькому пізно ввечері по телефону-автомату.

4

Чоловік хворобливої зовнішності, з довгою шиєю і великим адамовим яблуком, у сірій трійці, з краваткою, що лисніла біля підборіддя, сидів за письмовим столом завбільшки з півкімнати. На столі мовчав старий телефон з дуже потертою ручкою і лежала худа канцелярська папка, зверху якої хімічним олівцем було написано: «Попов В. З.»

За вирубаним у стіні вікном, схопленим монастирськими чавунними гратами, вигиналася зелена вулиця, занурена в сонячний ранок. Десь поруч — найшвидше, у будинку навпроти — хтось старанно грав на піаніно. До, ре, мі, фа, соль… фа, мі, ре, до…

Чоловік якийсь час дослухався до звуків, повернувши голову до вікна.

Це був Салтиков. У місті Сєверокавказьку він очолював карний розшук. Кабінет Салтикова — маленький, колишня келія з низькою, навислою стелею, товстою зовнішньою стіною, розсіченою по центру вузьким напівкруглим вікном.

Двері з грубих нефарбованих дощок, з'єднаних темними чавунними болтами, напіввідчинилися, зазирнув міліціонер:

— Товаришу Салтиков, тут до вас громадянин Попов проситься.

Почувши прізвище Попов, начальник карного розшуку здригнувся. Глянув на папку. Сказав поспіхом і незадоволено:

— Так-так, пропустіть!

Костюм з білого полотна на Попові був звичайно ж із крамниці кравця Макарова — кращий чоловічий одяг, готовий і на замовлення.

Попову вже виповнилося сорок. Був він кремезний, трохи сутулий. Але, можливо, так здавалося через коротку шию. Волосся з сивиною.

Увійшовши, зупинився на порозі. Стримано кивнув:

— Я — Попов Андрій Зотикович. Брат Вадима.

Салтиков указав рукою на стілець:

— Будь ласка.

— Я приїхав сьогодні ранковим поїздом. Дізнався про біду з Вадимом.

— Від кого дізналися? — суворо спитав Салтиков.

— Сусідка сказала.

— Прізвище сусідки?

— Тітонька Айша. Прізвище, здається, Такмазян. Точно, Такмазян.

— Куди ви їздили? — Салтикова скрутила печія. Він не дивився на відвідувача, а обличчя з землистого стало мало не зеленим.

— У Ростов.

— З якою метою?

Попов здивовано дивився на Салтикова. Відповів майже ображено:

— У справах… У мене фотоательє в місті. Я їздив до контрагента по хімікалії. Їх треба було отримати терміново, тому що закінчувався строк…

Салтиков повернувся до тумбочки, налив у склянку води з графина, запитав Попова:

— Скажіть, будь ласка, Вадим знав про вашу поїздку?

— Так.

— Коли ви бачили його востаннє?

— У день від'їзду, 28 травня. В суботу, десь близько одинадцятої дня. Я прийшов до нього в готель. Узяв у нього гроші.

— Велику суму? — поцікавився Салтиков.

— Ні. Він був винен п'ятдесят карбованців. А тут мені знадобилися гроші. Фотоматеріали тепер дуже дорогі. Я був у нього, може, хвилин дві. Потім ми разом вийшли. Він ішов у крамницю, щоб купити електролампочки.

Тільки тепер Салтиков згадав — художня фотографія Андрія Попова. Виконання фотопортретів: чорних, сіткою і фарбами. Виробничі знімки — спеціальними об'єктивами.

— У вашого брата були вороги, як ви думаєте? — запитав Салтиков.

— Про ворогів я нічого не знаю. А ось щодо жінок він був дуже неперебірливий. Я кілька разів попереджав, що добром це не закінчиться… Сьогодні вранці до мене прийшла Таня Шелепньова. Вона в готелі буфетницею чи покоївкою працює. Не знаю… Вона попросила в мене дозволу зайти у Вадимову кімнату, щоб розшукати там свої листи до нього. По-перше, в мене не було ключів од кімнати брата. Та їх можна було взяти в тітоньки Айші, яка прибирає в нас. Однак я сказав Шелопньовій, що не можу цього зробити без дозволу міліції. Вона засмутилася. Боїться, що про листи дізнається чоловік. Я спробував переконати її, що міліція вміє зберігати чужі таємниці. По-моєму, вона не заспокоїлася…

У цю мить на столі Салтикова задзвонив телефон. Начальник карного розшуку підняв трубку з таким смутком в очах, що здавалося, наступної миті він заплаче.

— Так. Салтиков. Що тобі? — ліг на стіл, вірніше, на руку, яка прикривала край столу. — До восьмої вечора чергує. Гаразд… Запроси її на пів на дев'яту…

Поклав трубку. Випростався.

— Шелепньова… — Салтиков не міг одразу знайти потрібне слово, — його любов… його