Читати книгу - "Подорож на Місяць"

секунд, то довелося б чекати понад 18 років, коли Місяць знов перебуватиме в таких самих умовах зеніту й перигею.

Погода була чудова. Хоч уже наближалася зима, сонце сяяло і купало в своєму промінні цю Землю, яку три її жителі збиралися залишити, щоб летіти до нового світу.

Вже з раннього ранку незчисленний натовп зібрався на рівнинах навколо Стонз-Гілла. Що чверть години приїжджали до Темпа-Тауна нові юрби зацікавлених. Це переселення незабаром набрало небувалих розмірів. За підрахунками газети «Темпа-Таун Обсервер» («Темпа-Таунський спостерігач») цього вікопомного дня 5 мільйонів глядачів топтали своїми ногами землю Флоріди.

Ще за місяць до пострілу значна частина приїжджих розташувалася навколо огорожі і поклала основу місту, яке згодом було назване Арданз-Таун. Бараки, халупи, курені, намети були розкидані на рівнині, і ці тимчасові житла давали притулок такому численному населенню, що йому могли б заздрити найбільші міста Європи.

Всі нації світу мали там своїх представників. Там можна було почути водночас мови всіх народів Можна було подумати, що це і є так зване «вавілонське стовпотворіння». Різні прошарки американського суспільства зустрічалися тут впереміжку. Банкіри, плантатори моряки, торгівці, купці, бавовнярі, корабельники, судді, урядовці безцеремонно штовхали один одного. Креоли з Луїзіани стояли в натовпі пліч-о-пліч із фермерами з Індіани. Джентельмени з Контуккі йшли поруч із джентельменами з Теннессі, жителі Віргінії, чепурні і зарозумілі, контрастували з напівдикими жителями країни великих північних озер і з торгівцями худобою з міста Цінцінаті. У білих повстяних капелюхах з широкими крисами, тобто в класичних панамах, у блакитних бавовняних штанях, у полотняних чепурних блузах, у черевиках яскравих кольорів, вони виставляли на показ свої батистові жабо. На сорочках, манжетах, галстуках, на всіх десяти пальцях, навіть у вухах виблискував цілий асортимент каблучок, шпильок, брильянтів, ланцюжків, пряжок, застібок, підвісок, що їх висока ціна відповідала поганому смакові їх власників. Жінки, діти, слуги в не менш коштовних убраннях супроводили, йшли спереду або ззаду, оточували цих чоловіків, цих батьків, цих хазяїв, які серед своїх незліченних домочадців схожі були на ватажків племен.

Треба було бачити під час обіду, як усі ці люди кидалися на страви, характерні для південних штатів, і пожирали з апетитом, загрозливим для наявних у Флоріді харчів, ці ласощі, що завдали б прикрості європейському шлункові, як наприклад, підсмажені жаби, тушковані мавпи, фіш-чаудер (страва з різних риб), печена двоутробка або шашлик з єнота.

А коли ще згадати всі ці найрізноманітніші напої, що мали допомогти перетравити такі страви! Які крики, який галас можна було побути в баррумах або тавренах, що мали за оздобу склянки, кухлі, флакони, карафки, пляшки найнеймовірніших форм, ступки, в яких товкли цукор, і в'язки соломинок!

— Тут м'ятний джулеп! — викрикував пронизливим голосом один з торгівців.

— Ось сенгері з бордоського вина! — відповідав на це не менш верескливим голосом інший.

— А ось ще джін-слінг! — повторював перший.

— А ось ще коктейль, бренді-смеш! — кричав другий.

— Хто хоче покуштувати справжнього мінт-джулепу, за останньою модою? — закликали ці спритні торгівці, наче фокусники, швидко переливаючи із склянки в склянку освіжне питво з мускату, цукру, лимону, зеленої м'яти, товченого льоду, коньяку і свіжого ананаса.

Так повторювалися невпинно ці заклики до спраглих глоток, подразнених пекучими ласощами, і перехрещувалися в повітрі, створюючи приголомшливий галас. Але цього дня, першого грудня, такі крики лунали не дуже часто. Торгівці марно вихваляли свій крам. Ніхто не думав ні про їжу, ні про питво. О четвертій годині по обіді у натовпі було чимало таких, які ще не снідали! Ще виразніша прикмета: нестримна пристрасть американців до ігор була переможена незвичайним хвилюванням. Можна було побачити, як кеглі залишалися розкиданими по землі, доміно відпочивало у своїх скриньках, рулетка була нерухома, карти різноманітних ігор покинуті недоторканими у своїх обгортках. Отже, легко було зрозуміти, що подія цього дня поглинула всі інші потреби і не залишила часу для будь-яких розваг.

Аж до вечора помітне було сильне хвилювання, яке буває перед важливими подіями. Всіх опанувало глибоке заціпеніння. Кожен бажав: «Хоч би вже все скінчилося».

Проте перед сьомою вечора ця важка тиша раптом порушилася. Місяць піднявся над горизонтом. Багато мільйонів «ура» вітало його появу. Оплески лунали всюди, тимчасом як білява Феба спокійно лила своє сяйво і пестила натовп чарівним промінням. У цей момент з'явилися троє відважних мандрівників. Крики посилились. Та згодом після цього пориву шум ущух, і тільки тихий гомін чувся над схвильованим натовпом. Мандрівники проминули запасну огорожу, навколо якої тиснувся натовп. За ними йшли члени Гарматного клубу й депутати, відряджені європейськими обсерваторіями. Барбікен, холодний і спокійний, віддавав останні накази. Ніколл, стуливши губи, з руками, схрещеними за спиною, походжав твердою і розміреною ходою. Мішель Ардан, як завжди веселий, одягнений справжнім мандрівником, — шкіряні гетри на ногах, ягдташ при боці, у своєму широчезному убранні каштанового бархату, з сигарою у роті, потискав руки присутнім, прощаючися з ними. Він сміявся, жартував, особливо з шановним Мастоном, — одне слово — був парижанином до останньої секунди.

Вибило десяту годину. Настав час сідати в снаряд. Спускання, нагвинчування кришки, приймання лебідок і риштовань над жерлом колумбіади потребували деякого часу.

Барбікен установив свій хронометр з точністю до однієї десятої частки секунди за хронометром інженера Мерчісона, якому було доручено запалити порох електричною іскрою. Мандрівники, замкнені у снаряді, могли стежити за байдужою стрілкою, яка показувала момент, визначений для їх від'їзду.

Настала хвилина прощання. Сцена була зворушлива. При всій своїй нервовій веселості, навіть Мішель Ардан був схвильований. Дж. Т. Мастон видобув з-під своїх сухих повік одну стару сльозу, яку він, без сумніву, зберіг на цей випадок. Він випустив її на чоло свого любого і відважного президента.

— А якби я поїхав з вами? — сказав він. — Ще є час.

— Неможливо, мій старий Мастоне, — відповів Барбікен.

Через кілька хвилин троє подорожніх були вже в самому снаряді, кришку якого вони загвинтили зсередини, після чого вільне жерло колумбіади без перешкод дивилося в небо.

Ніколл, Барбікен і Мішель Ардан остаточно були замкнені в своєму металевому вагоні.