Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

шкодує останніх грошей на квіти та і його, трунаря, частує…

І, сповнений благородних почуттів, зарікшись, що ніколи більше не візьме у цього боржника грошей, а навпаки, сам його пригостить, трунар рушив стежкою до могили Бородкіної.

Він не помилився. Ще здалеку помітив темний силует біля могили. Удівець, втягши в гострі плечі свою маленьку лису голову, непорушно сидів на лавочці і чомусь здався трунареві хижим птахом, який стереже здобич.

Трунар підійшов ближче, мовчки зайшов за огорожу й сів поруч комірника, зачепивши ногою саперну лопатку, яку той приносив із собою, щоб викопувати на могилі ямки для квітів.

Бородкін нахилився і підняв лопатку.

— Журимося? — тихо спитав трунар. — Мертвим — царствіє небесне, а живий про живе повинен думати…

— Усе суєта суєт, тлінь, — так само тихо відповів йому Бородкін. — Суєта… — повторив він. — А як вона переживала, коли тарілочка розіб'ється чи страва пригорить… Збирала на шубку собі, економила… А тепер нічого не треба їй… — І Бородкін схлипнув.

— Суєта суєт… — і собі кивнув головою трунар. — А хто це знає! — Він глянув у бік заллятого вогнями міста. — Крутяться, метушаться і не думають, що тільки тут будуть постійно прописані… — Останні слова вимовив підкреслено значимо.

Бородкін витер очі й помовчав. Потім із заздрістю в голосі прошепотів:

— Тихо… Ніхто їх не потривожить…

— Спробували б потривожити! — пробурчав трунар. — Були тут такі стиляги. Унадилися по ночах. Та в мене довго не походиш! Підстеріг!.. Одні просто на плиту до професора вилізли. Я тоді як завию з куща, спочатку жалісно, тихо, потім — у плач… Як язиком злизало. Мабуть, до самого Подолу бігли…

— Давно? — стрепенувся Бородкін.

— Місяців зо два.

— І більше не ходять?

— Тихо.

— Правильно, правильно! — з несподіваним запалом сказав комірник. — За це вам і зарплату дають, і люди дякують. Гнати, щоб і духу поганого не було!

Бородкін навпомацки зібрав горщики із зів'ялими квітами, які він замінив на могилі свіжими, і випростався.

— Ну, добре, чоловіче. Оце поставив піони, полив, посумував за Марією Панасівною, час і додому. — Він обернувся до могили, вклонився: — Добраніч, Маріє Панасівно… Марія моя незабутня… Спи спокійно! — В голосі його знову забриніли сльози.

Обидва вийшли за огорожу, і Бородкін замкнув її ключем. Потім порився в кишені, ткнув трунареві ще кілька монет.

Трунар, який дав собі слово не брати в цього незаможного клієнта, уже потроху протверезився і благородний порив його минув. Мовчки поклав гроші в кишеню.

— Ви ж тут добре наглядайте, щоб босячня не лазила, — ще раз нагадав Бородкін. — Для них нічого святого нема, помнуть, позривають квіти, напаскудять! Не простить мені цього Марія Панасівна… — Він сумно зітхнув і, пропустивши вперед трунаря, тихо пішов стежкою, що біліла серед могил, туди, де переливалося вогнями, палахкотіло сповнене вечорового гомону, пристрастей і боротьби велике місто…

Сумніви Юрія

Великий зал Жовтневого палацу сяяв вогнями і гримів музикою. Вихор безжурного вальса крутив закохані пари, і дівчата в модних платтях скидалися на барвистих метеликів.

Юрій самотньо стояв під колоною обіч цього сяючого під люстрами людського виру. Чомусь було сумно. Поки тривала урочиста частина, він задоволено вглядався в обличчя однолітків, ніби вбирав у себе ту невимушену атмосферу молодечого комсомольського завзяття, яка сповнювала просторий зал. На час забув про всі ті тяжкі справи, які оточували його на роботі, так само забув і про своїх колег, ніби й Вовченко, і Погосов, і Дроздов були постатями з якогось іншого, примарного світу, як і всякі божки, басисті, одури, штроми…

Сидячи в залі, він час од часу обертався, сподіваючись побачити Інну або хоч когось із інститутських знайомих.

Інни не було. Навряд чи могла потрапити на цей вечір, наполовину заповнений діловою розмовою комсомольських активістів.

Відтоді, як на таксі відвіз її з «Поплавка», минуло понад тиждень. Інна не дзвонила. Він теж стримував себе, хоч кілька разів і набирав номер її домашнього телефону, немов лише для того, щоб почути її голос. Так іноді роблять завзяті курці, які, кидаючи курити, обдурюють свою жагу невинними цукерками або насінням.

Спочатку Юрій гнівався, що Інна звела його з Божком того вечора у парку, не міг простити, що її тішать увага й лестощі інженера.

Згодом розміркував — зустріч могла бути випадковою, звідки їй знати, хто насправді цей гречний баламут, прихильник епікурейської філософії.

Врешті Юрій і сам каявся, що був безпідставно брутальний, коли висадив її з таксі.

Від таких думок ставало тоскно, і він тоді прогулювався вулицею Леніна, сподіваючись ненароком зустріти дівчину біля дому. Йому не щастило. Але надія не має меж, і Юрію здавалося, що на цьому міському вечорі молоді, куди він прийшов після тривалого службового затворництва, зможе і її побачити.

Та ось гучний голос із сцени різко повернув його до справ, про які так хотілося зараз забути.

— Студент-філолог Анатолій Басистий розповість про дружбу з американськими студентами. Рукостискання через океан.

— Так! Дружні потиски через океан! — дзвінко промовив зі сцени високий чорнявий хлопець. — Ми простягаємо руку молоді всіх країн, усіх рас, усіх націй!..

Юрій, хвилюючись, вглядався в юне обличчя. Жодних сумнівів! Не однофамілець, а син. І в подвірній книзі будинку, де живе Басистий, записаний син директора фабрики — студент… Але яка щирість у голосі, який чистий, відкритий погляд! Невже хлопець не здогадується, не розуміє, що їхня сім'я живе не на трудові гроші?

З недовір'ям і незбагненним жалем дивився Юрій на запальнього юнака. Несподівано відчув, наскільки він старший од нього — і не роками, а гірким знанням зворотного боку життя, знанням, яке прийшло навально, за короткий час праці в міліції, і спочатку так приголомшило його. І в цій залі йому знову захотілося послати під три чорти