Читати книгу - "Амністія для Хакера"

розглядаючи під лупою від’єднане «нутро". — Так, я цілком згоден… Забираємо.

— Що знайшли?

— Ну, кажіть, Анатолію… — підштовхнув Приходько Птеродактиля. — Ваша знахідка.

— Це, звичайно, попередні міркування, — швидко, по діловому почав програміст, — але схоже, що у цьому приміщенні працювали на комп’ютері.

— Звідки ви взяли? — запитав Кобища.

— Для підключення комп’ютера до мережі потрібні інші розетки, ніж ті, що стоять у наших квартирах, бо штепселі в них більші. Усі цивілізовані користувачі купують відповідні перехідники. В принципі можна під’єднати і так, якщо добряче натиснути. Потім витягнути штепсель із розетки надзвичайно важко. Тут розетку мало не з м’ясом видерто. До того ж на корпусі — ось Андрій Петрович підтвердить — сліди цього нестандартного штепселя. Внутрішні латунні частини розетки також пошкоджено — гнізда наче розігнуті.

— А що, ніякі інші електроприлади не мають подібних штепселів? — похмуро запитав Кобища.

— Ну чому, мають, — посміхнувся Карпович. — Я ж кажу, це лише припущення…

— Є ще якісь докази?

— Тільки це, — розвів руками Карпович, вказуючи на аркуш паперу з автографом кілера. — Хакер — це людина, яка повинна працювати на комп’ютері.

— Ну, цього, мабуть, замало, — Кобища замислився. — Але версію будемо проробляти. Де Величко? Ти ще тут? Іди підключайся до Можейка. Працюйте зі свідками. Основне зараз — з’ясувати, хто бачив чоловіка з фоторобота та Наталію Косовську, які виходили з будинку. Хто бачив чоловіка та жінку, які б несли… — Кобища знову повернувся до програміста. — Як це найзручніше було б транспортувати?

— Ну, один чоловік легко може перенести цілий комп’ютер, якщо запхати просто по частинах до валізи. Якщо тягати в упаковці, то, звичайно, незручно. Якщо ж він має портативний варіант комп’ютера — ноутбук, то це зовсім невеликий кейс. Узагалі, у нас тут виникли деякі ідеї з приводу цього… — Карпович озирнувся на Величка.

Але тут до помешкання увірвався Сердюк, радісно трусячи над головою якимось картоном.

— Ось! — горлав він. — Просто на сусідньому смітнику! Стоїть, як кінь! Диви!

Він простягнув одну картонку Карповичу. На ній було зображено монітор. Увесь картон, змоклий від дощу, він кинув просто на підлогу. Карпович відкинув непотрібні частини упаковки і витяг із купи дві, оглядаючи написи та символи на них.

— Де ти це знайшов? — запитав Кобища.

— Я ж кажу, біля сусіднього будинку на смітнику…

— Бігом у цей будинок. Бери хлопців. Хто з мешканців викидав найближчими днями упаковку від комп’ютера? Ну!

Сердюк вислизнув із квартири, а Кобища сів і витягнув нову сигарету.

— Ми можемо встановити, де купили цей апарат? — звернувся майор до програміста.

— Можливо… Упаковка виглядає новою, хоча місцями й зім’ята. Внутрішня поверхня… Ще пахне!

— Тоді зробимо так. Завтра ви з Сердюком зранку берете фоторобот, фото Косовської та їдете по торгових точках, фірмах… Ми мусимо встановити, де, коли і хто купив його, якщо, звісно, цей апарат не стоїть зараз у якійсь квартирі сусіднього будинку. Ну, цим зараз займається Сердюк. У вас є інші міркування?

— Поки що немає, — відповів Карпович.

— Чудово. Тоді завтра займетеся цим. А сьогодні… Поїдемо додому разом.

Стрілка годинника зайшла за північ. Обабіч дороги бігли вогні великого міста. Авто швидко їхало освітленими вулицями.

У кишені запищав мобільний. Телефонував дактилоскопіст.

— Олексію Івановичу? Павлюк на зв’язку!

— Що там?

— Ну що, як ми й домовлялися — перше враження… Ті самі відбитки, що й у квартирі Косовської.

— Їх двоє?

— Ну… — завагався той, — двоє не двоє… Можливо, троє… Взагалі, визначити кількість людей, які залишили відбитки, складно. Важко стверджувати напевно, скільком людям вони належать. Я б сказав, мінімум — двом, максимум — трьом. Але, безперечно, всі ті самі відбитки, що ми зняли у квартирі Косовської. Очевидно, Косовська і ваш кілер.

— Наш, — виправив його майор. — Наш кілер.

— Нехай так, — погодився дактилоскопіст. — Усе. Решта завтра. Повір мені, там не буде нічого іншого! Ага! Як я забув! Відбитки вже не ділять територію. Розкидані по всій квартирі. Так що «совет да любовь».

— Ось так… — слідчий сховав мобільний і подивився на Карповича. — І що ви могли б сказати з цього приводу? Як фахівець?

— Що конкретно вас цікавить? — обережно уточнив Карпович.

— Ну, хоча б що все це може означати? На біса йому комп’ютер, що вік з ним робить, яке відношення можуть мати комп’ютерні справи до низки вбивств і пограбувань? А! — Він згадав наче найголовніше: — Він що, дійсно може бути хакером? Я розумію, що необізнаний у цій галузі…

Карпович посміхнувся самим кутиком рота.

— Кажете, хакер… Ну, хакер повинен принаймні працювати в інтернеті, мати якийсь доступ до комп’ютерних систем, які збирається зламувати. Квартира Наталії Косовської не мала підключення до інтернету, принаймні швидкісного, ця квартира — також. Ось вам відповідь. Перебуваючи у цих двох місцях, він нічого не зламував. Хіба…

— Що «хіба»?

— …Робив це через мобільний телефон. Дороге задоволення. А так — іди до будь-якого інтернет-клубу і там займайся хакерством. Так, до речі, найчастіше і роблять — безпечніше.

— Що ж він міг робити з комп’ютером?

— Ну, міг працювати з інформацією, яка має певну цінність, так би мовити, у закритому інформаційному просторі. Якщо припустити, що у квартирі Косовської він знайшов дискети, або компакт-диск, або знятий з іншого комп’ютера вінчестер, що містить ту чи іншу інформацію, то все може виглядати доволі елементарно — він знайомиться з цією інформацією і вибирає потрібну або думає, як її використати.

— Тоді він, по суті, ніякий не хакер!

— Ну звичайно… — знову посміхнувся Карпович.

— І що ми можемо вигадати, з вашої точки зору?

— Ну що… — замислився той. — Встановити магазин, де куплено комп’ютер, украй необхідно. Кожна машина має свій ідентифікаційний код. Ми мусимо її ідентифікувати. Ми не можемо зараз знати, про що