Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

мій двійник за психопатурою, той, хто вміє співпереживати, прийняти на себе тягар болю… Я зустрічав людей, з якими мені ставало легше, так, як оце з вами, але щоб зовсім позбутися екстрасенсорості…

— Стривайте, — зупинив його Івонін, у якого голова пішла обертом. — А ви не намагалися переконати компетентні органи в… ну, щоб у райони стихійного лиха вчасно приспіла допомога? Скажімо, десь сталася катастрофа, і ви одразу ж повідомляєте про неї, щоб рятувальні групи…

— Робив і ці дурниці, але… — Михайло приречено махнув рукою, як птах з підбитим крилом. — Давно… Тепер я вгамувався. До того ж усім не допоможеш…

— Хтозна… — почав Івонін. Щось у ньому ніби згасло. Інтерес до розмови. “Що це я? — подумав він, вслухаючись у гортанний голос нового знайомого. — Повірив? Звичайно, в ньому є щось, що заслуговує на довір’я… І водночас відштовхує. Поблажливі інтонації?! Зверхність в очах? А може, так воно й є — зверхність мудрості? Скільки ж йому років, якщо він пам’ятає загибель Атлантиди?! Одначе це він перегнув, не може такого бути! Все ж він, очевидно, шарлатан, захопився, сподіваючись на мою неосвіченість… аби щось попросити…”

— От і ви, як усі, — з гіркою посмішкою обірвав себе Михайло. — Шарлатан… Олівер Лодж назвав мене камертоном подій. І років мені рівно двадцять три тисячі сто сім.

“Пророк! — гмикнув про себе Івонін. — Михайло-пророк… Камертон подій… І я розумник — вуха розпустив, лопух! Цікаво, звідки він утік?”

Івонін остаточно повірив у свою гіпотезу про втікача з лікарні, хоча його неприємно вразило вміння дивака відгадувати думки. Він з показним жалем подивився на годинник, зітхнув:

— Пробачте, мені вже час іти. Цікаво було познайомитись. Так я нічим не можу вам допомогти?

— Ви вже допомогли, — пробурмотів Михайло, обличчя якого почало сіпатись. — Дякую…

І все стихло, лишилося тільки шелестіння осіннього дощу, що вдягнув асфальт тротуару в блискучу від світла ліхтарів плівку. Івонін якусь хвилину Дотоптався на місці, навіщось глянув за поручень, під міст, лайнувся в душі й побрів на світлу заграву ліхтарів уздовж набережної, яка обіцяла йому тепло й відпочинок. Його раптом почало тіпати, як і дивного співрозмовника на мосту; і, ніби відлуння жахливого колодязя, в голові засіла скалка болю. “Захворів! — з подивом подумав він. — Застудився й захворів, от і все. Звідси й сьогоднішня моя “зустріч”… Маячня якась! Мама казала, що я завжди був надто вразливим, ось і нафантазував…”

Ніч минула погано. Біль не відпускав, пульсуючий, колючий біль… Івонін знову й знову згадував незнайомця на мосту, знову й знову аналізував його слова, поведінку, і раптом страшний здогад обпік йому мозок — він не просто застудився, він заразився від Михайла.

“Підходяща психопатура! — гірко подумав він. — Невже все це не марення?! Не сон? Що ж робити? Якщо в “камертонного” вірусу великий інкубаційний період, то, може, я встигну порадитись з… з ним?

Напад болю, що зародився десь біля серця, звалив його на підлогу, і він чітко побачив стіну урагану, що підняла в повітря дерев’яні будинки якогось селища…

“Так! — сказав сам собі Івонін, лежачи на підлозі. — Людина слабка… Людина слабка, коли в неї немає друзів, і вона залишається сама… Але в мене є друзі! Інга… Вони повірять… Щоправда, треба буде з ними розмовляти на відстані, щоб і вони не заразились… І ми поборемося… Насамперед треба буде навчитися визначати географічні координати стихійних лих, а з цим я впораюсь легко, з географії у мене колись були п’ятірки… Михайлові було складніше, він не мав нікого, хто б співчував йому”.

Новий напад болю запаморочив свідомість, але Івонін уперто хапався за стіл і йшов до дверей.

Десь далеко в океані впав пасажирський літак…

— Нічого… — вимовив він, кусаючи губи. — Ми ще поборемось… Я теж — стихія!

Олександр Тесленко
ПРИЙДУ ЗАВТРА…

Дуже специфічна у мене робота, делікатна. Мабуть, перша ж помилка вартуватиме мені життя. Чи спробують підремонтувати? Швидше всього — без зайвих вагань відправлять на демонтаж-реконструкцію, після чого набуду якихось зовсім інших властивостей, здатностей, рис характеру. Одне слово, то вже буду не я, не біокібер Ферар. Жаль. Дуже звик до себе теперішнього і мушу сказати, що сам собі подобаюся, хоч: і не молодий і міг би бути набагато кращим: універсальнішим та жвавішим. Але всі мої вади для мене самого — не біда, і навіть звичка часто розмовляти з собою не видається мені недоліком.

Сьогодні для мене організували найприскіпливіший профілактичний огляд. Навряд чи зможу це швидко пробачити Анатолію Севастіановичу…

“Розблокуйте перший контур… Спасибі… Відключіть сьомий блок… Дякую… Ви часто розмовляєте самі з собою?”

“Я ніколи не розмовляю сам із собою”.

“Чому?”

“Не знаходжу цікавої теми”, — спробував я тоді пожартувати з майстром.

“Он як… — щиро здивувався той і довго незворушно дивився на мене, задумливо підкручуючи свого рудого вуса. — Я не радив би вам жартувати зі мною, — нарешті він мовив з притиском. — Поза стінами цього кабінету можете скільки вам заманеться самовдосконалюватись у жартах, відшліфовувати свою, так би мовити, гумористичну спроможність, але тут… Ви ніби не розумієте, що йдеться про серйозні речі. Серйозні для вас. Я відповідаю за безпомилковість вашого функціонування. От! А ви, шановний Фераре, не просто біокібер, а біокібер спеціального призначення, тож рівень моєї відповідальності також дуже… А про що ви переважно розмовляєте з собою? Які проблеми чи теми вас хвилюють?”

“Я ніколи не розмовляю сам із собою”, — вперто повторив я.

Майстер довго дивився на мене. Він прекрасно розумів, що я кажу неправду. Будь-яка мисляча істота не може функціонувати без внутрішніх монологів. Вся справа у тому, про що ті монологи і скільки їх. Втім, багато говорити