Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

рибу, виробляли зброю, билися з племенами й ордами. Більш сильні, активні та життєздатні племена неухильно підсували останнє їхнє плем’я на південний схід. Ва заселили землі біля річок і боліт, між великими озерами.

В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами, ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.

В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не вмів ховати свої сліди краще за них.

В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухвальство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли його, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колись надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла собі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба було пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втрутився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урятувала й уламрів.

Після перев’язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти клітки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Нао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, безплічки, напевне, дали б йому Вогонь, — але Нао був під владою темного забобону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би йому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вогонь до ва.

Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, похитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем’я втратило Вогонь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зрозумів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племен, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди дурніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів уже вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом помітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ними один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок тонесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюючи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.

Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: “Безплічки ховають Вогонь у камінчики!”

Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з недовір’ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятувала їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядати їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він почав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, він тільки запитував себе: “Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І як це так сталося, що він їх не нагрів?”

З острахом і недовір’ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм таємничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.

Розділ шостий
КРАЇНОЮ ВОДИ

Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болотами, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера, річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-під землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вони вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель. Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не снилося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сполучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре плавали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у них великий страх.

Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно вправними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутували її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі затоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя. Ва любили сидіти купками, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу племінної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протягом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безконечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіть дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів полювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.

До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їхньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала йому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іскри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумілої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже краще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять різних властивих цьому племені жестів. Поволі