Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

дінеться – у «вілісі», крім Віктора, сидів старшина з контррозвідки, вдвох вони «поведуть» зв'язкового, акуратно й непомітно, і, дасть бог, уже сьогодні вийдуть на резидента.

Трамвай зупинився, і кілька пасажирів, у тому числі і офіцер, сіли до нього. Толкунов провів вагон довгим поглядом і озирнувся на завулок – «віліс» все ще стояв,-' невже Віктор не помітив сигналу?

Наступної миті капітан зрозумів: трапилось щось непередбачене, бо Віктор вистрибнув з машини й підняв капот «віліса». А трамвай, набираючи швидкість, віддалявся: метрів за триста наступна зупинка, потім підйом і крутий поворот – шукай вітра в полі…

Капітан стиснув кулаки й пошепки вилаявся. Це ж треба не шофер, а нехлюй, під трибунал його – зірвати таку операцію…

З «віліса» вистрибнув старшина, також нахилився над мотором – невже не заведеться?

Толкунов, як заворожений, давився вслід трамваю, вагон проминув наступну зупинку й заховався за рогом. Капітан спересердя плюнув і побіг до машини – тепер тип у плащ-наметі не міг бачити його й не було сенсу критися…

І, як на зло, саме в цей час мотор «віліса» заревів, Віктор кинувся за кермо, й машина, вистрибнувши на тротуар, рвонула до капітана. Толкунов скочив до неї на ходу, крикнувши:

– За трамваєм!..

Але Віктор сам розумів це – «віліс» вискочив на проспект і, ледь не вдаривши старого і обшарпаного ЗІМа, перетнув рейки й помчав услід за трамваєм.

– Ти!.. – видихнув люто Толкунов, повернувшись до Віктора. – Ти знаєш, що наробив?

Шофер лише покрутив головою.

– Контакти… – почав виправдовуватися. – У трамблері підгоріли контакти…

– Плювати я хотів на твої контакти! Хто мусить їх чистити? Може, я?

– Але ж весь час заводилася.

– Знаєш, що буде, коли впустимо шпигуна?

Віктор не відповів і лише шморгнув носом, і Толкунов прдумав: даремно він нагримав на Віктора, машина справді вимагає хоча б елементарної профілактики, й шофер не раз попереджував, що може відмовити. Але молодець, не став виправдовуватись, лише вуха почервоніли…

Вони наздогнали трамвай уже після другої зупинки, обігнали його, Віктор пригальмував на наступній зупинці, и старшина на ходу вискочив з машини. Дочекався трамвая і зайшов у вагон – маленький, розбитий, обшарпаний вагон, котрий якимсь чудом ще бігав по рейках.

Пасажирів було небагато, і старшина, пройшовши до передньої площадки, одразу встановив, що офіцера у плащ-наметі в трамваї нема. Попитав у вагоновода, проте той не міг сказати нічого певного, мабуть, офіцер зіскочив на ходу або зійшов на попередній зупинці.

Трамвай якраз порівнявся з «вілісом», котрий, зважаючи на ширину вулиці, заїхав правими колесами на тротуар старшина наказав зупинитися, і вагоновод, невдоволено блиснувши на нього очима, виконав наказ.

– Ну й ну.,. – тільки й мовив Толкунов, вислухавши старшину. Віктор круто розвернув машину, й вони обстежили бічні вулиці за другою зупинкою, але, як і гадав Толкунов, даремно.

Певно, офіцер у плащі, який ішов на побачення з Грижовською, все ж помітив щось недобре й накивав п'ятами. А може, просто мешкав десь неподалік – спробуй знайти його в міському безладді!

І Толкунов наказав вертатися до штабу.

Кармелітка сиділа, втупивши очі в підлогу й переби раючи чотки, зовсім як там, за столом у монастирській трапезній, наче й нічого не сталося, наче молиться разом з сестрами-черницями і перед нею не майор контррозвідки, а мати-ігуменя.

«Певно, – подумав Бобрьонок, – це один, з видів самозахисту. Зрештою, що їй лишається робити?»

Майор обійшов стіл, який відгороджував його від кармелітки, сів навпроти і запитав:

– Чим ви можете пояснити, сестро Надіє, що у вашій скрині зберігалися шифрувальний блокнот і радіолампи? Кармелітка відірвалася від чоток одразу й підвела на майора напружений погляд. Їхні очі зустрілися лише на мить, черниця одразу опустила їх, але Бобрьонок устиг прочитати в них тривогу й запитання – певно, сестра Надія напружено думала, що відомо цьому настирливому майорові: адже прийшли до монастиря недаремно і старший лейтенант точно вказав на неї. Крім того, вже питали про будинок у Вишневому завулку… Виходить, в чомусь вона схибила, однак у чому?

Зітхнула й, либонь нарешті обравши лінію поведінки, одповіла:

– Не знаю, повірите мені чи ні, розумію, виправдовуватись важко, та казатиму лише правду.

Це буде вам тільки на користь, – підбадьорив її Бобрьонок.

– Гріх! – кармелітка перехрестилася. – Взяла на душу гріх і нехай бог простить мені.

– Якби тільки бог… – не утримався від іронії майор.

– У бога важче одержати прощення, – заперечила черниця – бо господь бог бачить усе.

Бобрьонок подумав, що він, звичайно, не бог, а відомо йому дай боже скільки, і кармелітка навряд чи дочекається від нього прощення.

– То в чому ж ваш гріх? – уточнив.

– Митрополит… – зітхнула черниця. – Святий отець Андрій дав мені ту скриню і сказав, що за нею прийдуть.

– Коли й хто?

– Це мені невідомо.

– А якщо б прийшов я? Сестра Надія похитала головою:

– Цей чоловік чи жінка мусили назвати пароль.

– Який?

– Сестра Ганна благословляє мене й просить молитися за неї.

– І ви не знали, що скриня має потаємне відділення? І що ховається в ньому?

– Це мене не обходило.

– А парфуми? І золоті речі? Ваші чи також були в скрині?

– Сестри-кармелітки дали обітницю бідності й не користуються парфумами.

– Для чого ж ви поклали до чужої скрині свої речі?

– Не все одно, де їм лежати! Там – зручніше.

– Скажіть, сестро Надіє, а що ви робили сьогодні у восьмому будинку Вишневого завулка?

– Я? – перепитала одразу. – Сьогодні на Вишневому? – Нервово смикнула чотки й стиснула бусинку. Однак одразу опанувала себе й відповіла розважливо:

– А-а, на Вишневому… Ви вже питали про це, ї я згадала: поРомилилася адресою. В одному з тих завулків метає мій хворий. Ці завулки так схожі один на одний…

Борьонок покивав головою, буцім погоджуючись, і запитав, втупившись у кармелітку:

– Ви, сестро Надіє, звичайно, не знаєте пані Грижовську й не чули про неї?

– Не чула, – ні на мить не збентежилась черниця.

– І ніхто не знає, – скрушно зауважив Бобрьонок, – хто ви насправді: сестра Надія чи пані Грижовська, котра роз'їжджає по місту на велосипеді…

– Ви мене з кимось переплутали, – одповіла черниця впевнено, і майор подумав, що цій жінці характеру не позичати й навряд чи вона добровільно зізнається в чомусь. Але все ж вирішив лишити їй якийсь шанс. Сказав рівно, навіть не без доброзичливості:

– Я б радив вам зізнатися щиросердно у всьому, бо тільки таке зізнання може полегшити вашу долю. Ми знаємо