Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

де є туристи, там панує економічне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спілка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на місці? Споживачами будуть тисячі туристів. В такій же мірі це стосується і молока та сиру.

Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазія мого товариша не має меж, я перервав його:

— Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто більше цікавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цій давній печері!

— Щось мені не віриться, — промовив Радан. — Звідки?

Отаким він був. Міг мріяти про різні абстрактні речі, а дійде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, — одразу ж його охоплює зневіра: звідки?

— І я піду з вами, — сказала Теменужка. Вона була мудрою і не втручалась у нашу суперечку.

— Ти? — Радан зухвало розсміявся. — Ти гадаєш, що тебе тітка відпустить?

Мені стало шкода дівчини, і я зауважив:

— Спробуй. Поговори з нею. Якщо хочеш, я підтримаю.

— Дурниці! — промовив Радан. — Ти дуже наївний. Яка це тітка відпустить отак — ні сіло, ні впало — свою племінницю?

Теменужка зітхнула. Задумалась.

Через якийсь час Радан почав підсвистувати.

Я знав його вдачу і тому ще більше занепав духом. Було очевидно, що він вирішив не турбуватись про дівчину.

— Слухайте, діти, — сказав він. — Я пропоную добиратись до геологічної партії. Ми, десенемісти, повинні завжди цікавитись наукою і допомагати дослідникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два і повернетесь. В такому разі тітка не заперечуватиме і відпустить Теменужку.

— Гаразд, — погодився я. — А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?

Я міг би далі розвинути свою теорію про можливість натрапити на сліди Спартака, але він махнув рукою:

— Годі. Наша стратегічна мета — бригада. Ця мета благородна, і я певен, що тітка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати — ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, і вона здасться. А про рудник — ні слова. Адже, правду кажучи, нема ніякої рації говорити їй про це. Рудник — це деталь тактична. По дорозі до бригади ми зайдемо туди і дізнаємось, чи може він бути цінним як туристський об'єкт.

— Чудово! — вигукнула Теменужка і, сплеснувши в долоні, обняла й поцілувала корову. Яка була потреба обнімати тварину, цілувати її і який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, — мені було незрозуміло.

— Слухайте, — вів далі Радан. — Треба запастись харчами на два дні. Нам необхідні клапті вовни для факелів. Теменужка візьме на себе клопіт забезпечити нас цими клаптями. Крім того, ми дамо їй гроші, і вона купить у сільмазі два-три літри гасу. От і все. А зараз вперед, до тітки, — вона перший бастіон!

Цей бастіон виявився набагато легше подоланим, ніж ми гадали. Почувши про наш задум, тітка ласкаво всміхнулась і сказала, закачавши рукава:

— Добре надумали. У нас там є своя людина при інженерах. — Вона звернулась до Теменужки: — Твого дядька Лазаря двоюрідний брат — Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторік, він водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?

— Ах, пригадала! — защебетала Теменужка. — Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.

— Він, він, — кивала, всміхаючись, тітка. — Зараз він служить в ТКЗГ7 сторожем, але голова послав його з бригадою.

Вона підв'язалась рушником і, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й білого, як крейда, борошна.

— Ось я швиденько приготую солодку перепічку. А Стаменкові перекажіть, хай скоріше повертається, бо нікому стерегти склад. То не склад, а чудасія! Навіть на замок замкнутий, а в стінах такі щілини, що боронь боже! Тільки той, хто не захоче, не залізе туди.

Ми обіцяли тітці, що приведемо з собою цього Стаменка.

Наближався час обіду, коли ми добралися до місця нашої ночівлі.

Радан вирізав три палки, обмотав кінці клаптями, і факели були готові. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужці і, очевидно, тому полетів вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.

І от ми пройшли через круглий отвір. І зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорі, завширшки до трьох кроків і досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.

— Запалити факели? — пошепки запитала Теменужка.

— Іще видно, — відповів Радан.

Так ми пройшли до двадцяти кроків. Сутінки згустились, ставало дедалі темніше. Нарешті ми запалили факели. На сірих кам'яних стінах заграли червоні відблиски, і серед цих відблисків рухались наші чорні силуети, наче живі картинки, намальовані тушшю.

— Чи близько сталактити? — запитала Теменужка.

— Ага, — заспокоїв її Радан. — Через годину-дві, може, й натрапимо.

Ми пройшли ще десять кроків і зупинились. Тут галерея звужувалась і круто повертала праворуч. Ми увійшли в якусь заглибину у формі циліндра і відразу відчули під ногами схил.

— Починається спуск, — промовив Радан.

Він пішов попереду, Теменужка за ним, я позаду.

Зараз стіни не були рівними. З усіх боків стирчало гостре каміння — сіре, червоне і якогось дивовижного жовтуватого кольору.

— Це схоже на справжню печеру, — сказала Теменужка. — Я ще не була в печерах, але уявляла їх собі саме такими. На скільки метрів ми заглибились під землю, як ви гадаєте? — запитала вона.

Я хотів сказати їй, що ми ще тільки почали свою підземну подорож, як Радан раптом застиг на місці.

— Ану, підійдіть ближче, — поманив він нас.

Ми