Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

над ополонкою і витягати бобрів руками, але це небезпечно, бо у них здоровенні передні зуби. Я сам одного разу бачив, як один чоловік позбувся великого пальця. Це було жахливо.

Голубий Птах не встиг ще сказати й слова, як безшумно підступив батько з коротким остенем в руці.

— Одступіть на кілька кроків і стійте тихо.

Хлопці так і зробили. Вони напружено вдивлялися в ополонку, де повинен був з'явитися бобер. Час линув. Голубому Птахові вичікування здалося нескінченно довгим, починав дошкуляти холод.

Раптом батько підніс остень і різко опустив. Буйний плескіт, дощ краплин — і бобер уже лежав на льоду. Батько ще раз ударив його тупим кінцем томагавка, але це було, мабуть, зайвим, бо розвилки остеня вп'ялися якраз в голову.

— Треба завжди цілити в морду, інакше проколеш цінну шкуру на тілі.

— Я навіть не помітив, коли бобер виплив, — признався Голубий Птах.

Малий Ведмідь засміявся:

— Тварина не виринає зовсім, вона виставляє лише ніздрі. Про її появу говорить тільки легкий рух води, от і все.

Вождь став знову напоготові. Цього разу, перед тим як батько вдарив остенем, хлопець помітив тремтливі малесенькі хвильки, що пробігли по темній поверхні води. Більше бобри не з'являлися.

Легенький посвист скликав усіх мисливців. Швидка Нога та Чорна Ступня теж успішно полювали біля своїх ополонок. Усього вбили шість бобрів — двох цілком дорослих і чотирьох менших, у всіх були розкішні, пухнасті зимові хутра. Здобич знесли до берега і склали на купу.

— Тепер поглянемо, що роблять інші, — сказав батько задоволено.

Голубий Птах був настільки охоплений мисливським азартом, що зовсім не звертав уваги на решту чоловіків. Лише тепер він побачив таку саму картину, як колись на льоду Бобрової Річки: червоні і коричньові цяточки, розкидані по білій поверхні, — це маленькі намети, зроблені з ковдр. У них на животі лежали чоловіки, з наметів визирали тільки ноги. Що рибалки там робили, трудно було вгадати.

Коли мисливці наблизилися до першого намету, з нього якраз задкував рачки рибалка — Хмарний Ніс із роду Оленя — і посміхався аж по самі вуха. На його остені тріпотів великий окунь. Рибалка зняв його й кинув до решти здобичі.

Намет був напнутий прямо над ополонкою, а поруч лежали сім чи вісім рибин з лікоть завдовжки; черева у них були жовті, плавці рожеві, спини вкриті темними плямами або ж просто зеленуваті. Лід довкола був чисто прометений.

— Ану, спробуй разок! — батько заохочував хлопця.

— Але як же це робиться?

— Ти береш остень і занурюєш його у воду. Кінець, звичайно, треба добре тримати. Потім лягаєш над ополонкою лицем вниз. Халупка закриває денне світло, отже ти зможеш бачити все, що діється у воді. Як тільки з'явиться рибина, ти її наколюєш і витягаєш.

Добродушно посміхаючись, Хмарний Ніс дав хлопцеві остень.

Голубий Птах, взявши остень, поліз у намет. Довга палиця ковзнула навкоси у воду і завдяки вазі наконечника стала вертикально. Хлопець лежав тепер над ополонкою, тримаючи кінець остеня у руці.

Затамувавши подих, він вдивлявсь у глибочінь. Світло проникало крізь чистий лід довкола намету і пронизувало воду казковим зеленуватосинім сяйвом, яке з глибиною ставало все синішим і нарешті переходило в чорноту. Тонкі, химерні зображення колихались у воді, наче виткі рослини, відсвічуючи то зеленим, то жовтим. Остень теж миготів різними тонами від найсвітлішої до найтемнішої блакиті. Хлопець похитав остенем, і чудова барвиста стрічка теж поворухнулась. Він штовхнув водорості — і довгі нитки загойдались, затанцювали у зеленуватосиній глибині.

Маленькому рибалці було видно все, що діялось у цій казковій воді. Йому здавалося, немов відчинилися двері до іншого світу і він потрапив у чарівне царство, сповнене таємниць і чудес.

Ось праворуч показалося щось довгасте, жовте, з червоними смужками на спині. Двоє плавців повільно ворушились, наче весла.

Від здивування хлопець мало не випустив остень, бо навіть подібного він ще ніколи не бачив. Риби в річці літніми вечорами з'являлись і зникали, мов блискавка, а ця — пливла повільно й дуже близько. Вона переливалася то зеленим, то голубим, то пурпуровим тонами, потім вдарила хвостом і зникла.

З'являлися нові риби. Хлопець лежав, мов зачарований. Він боявся навіть поворухнути остенем, щоб не порушити життя барвистої глибини.

Раптом прозвучав голос Хмарного Носа:

— Мій маленький брат пустить мене знову сюди, а то він ще геть усе виловить.

Голубий Птах посунувся з намету, звільнивши місце для Хмарного Носа, який на животі поплазував до ополонки.

— То ти ж нічого не спіймав, — констатував Козуля. — Хіба ти не бачив риб?

— Бачив, навіть дуже багато. Але ніколи мені було користуватися остенем.

— Чому? Ти ж досить довго був у наметі?

— Там було на що подивитись. У мене не знайшлося часу колоти рибу.

— Цього я не розумію. Я ніколи нічого не бачив, крім риб і кількох дурних водоростей, які заважали остеню.

Хлопець невпевнено глянув на двоюрідного брата: Козуля завжди говорив так переконливо. Проте він спіймав погляд батька, який ствердно підморгнув йому, і недбалу, іронічну посмішку, що стосувалася Козулі.

І хлопцеві одразу стало ясно, що батько його розуміє, а слова двоюрідного брата вважає не вартими уваги. Якесь невідоме раніше почуття переваги охопило його. Голубий Птах виструнчився. Йому здалося, що він став ближчим батькові, значно ближчим, ніж двоюрідному братові та іншим друзям дитинства.

Малий Ведмідь підморгнув ще раз:

— Щоб багрити рибу, треба довго тренуватися. За один день не навчишся. Однак пора до наших ополонок, щоб їх виловити.

— Там буде ще й риба? — запитав Голубий Птах.

— Звичайно, а чому б ні?

— Бобри давним-давно її пожерли.

— Бобри? З чого це ти взяв?

У