Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Близько семисот.
— Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. — Ні, ні, — уперто похитав головою Блінов. — Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…
— Що вони там у Берліні думають? — невдоволено знизав плечима Мейєр. — Забирають усіх людей, а потім нас же звинуватять!.. А як ешелон з арматурою? Вже прибув?
— Так, сьогодні вранці Шварцкопф відправив його за призначенням. Двадцять вагонів цементу і двадцять п'ять із стальними каркасами. На підході ще три.
— Хто вивантажує?
— Місцеве населення.
— Батальйон охорони вже обладнує табір, — сказав Мейєр. — Як тільки повідомлять, що можна приймати людей, зразу ж почнемо їх перекидати.
— Вирішили, яким способом?
— На машинах, — твердо сказав Мейєр. — Тільки на машинах. Операцію розраховано на два етапи.
Круто вигинаючись, дорога підходила до міста. Вартові, придивившись до машини, впізнали Мейєра і розступилися. Машина запетляла вузькими вулицями, наближаючись до центру.
Мейєр мовчав, думаючи про щось своє. Блінов притулився до дверцят і стежив за тим, як коливається стрілка спідометра. Блінов не вмів водити машину і тому з повагою ставився до кожного, хто сидів за кермом.
Раптом Мейєр зменшив швидкість і обернувся до Блінова:
— Я хочу сказати вам кілька слів, Ілля Ілліч.
На обличчі Блінова з'явилася чемна посмішка.
— Мені здається, що у нас є всі підстави дружити з вами, дорогий бургомістре!.. — промовив Мейєр.
— Безумовно! — відгукнувся Блінов. — Я інакше й не уявляю собі наших взаємин.
— Хочу бути цілком одвертим, — вів далі Мейєр, немовби пускаючи його слова повз вуха. — У вас великі зв'язки в Берліні, і мені не хотілося, щоб ви вдавалися до них часто.
Блінов здивовано глянув на нього:
— Що ви маєте на увазі, дорогий Мейєр?
— Не прикидайтеся! — Мейєр круто повернув машину, щоб не зіткнутися з великим «круппом», навантаженим ящиками.
Блінова відкинуло до дверцят, і він схопився за ручку.
— Держіться міцніше, — сказав Мейєр зло, — на крутих поворотах може викинути… — Він знову вирівняв машину. — От що, пане Блінов, наша розмова не відбудеться, якщо ви будете її вести як дипломат. Я прихильник чесної гри, але вмію грати і з шулерами…
Блінов густо почервонів.
— Яку ж гру ви зараз ведете, Мейєр? — він не зміг приховати роздратування.
— Я вам уже сказав — хочу говорити чесно.
— Слухаю, — мовив Блінов.
— Казатиму коротко. Вважаю за помилку, що поліз у ваш музей. Признаюся, деякі картини мені сподобалися. Зрештою, так само як і вам… — він лукаво глянув на Блінова, — але готовий більше не виявляти до них інтересу.
— Умови? — кинув Блінов.
— Вони дуже прості. Ви перестанете проявляти інтерес до моїх справ. Перестанете загравати з підпіллям. Це ж і в ваших інтересах. Усе може закінчитися тим, що нам обом знімуть голови. Давайте краще працювати разом…
— Я подумаю, Мейєр! — серйозно сказав Блінов.
Мейєр глянув у дзеркальце, прикріплене до вітрового скла, — в ньому відбилася верхня половина обличчя бургомістра: зосереджено зведені брови і потемнілі очі.
— Якщо вирішите прийняти мої умови, — обізвався Мейєр, гальмуючи біля входу в міську управу, — приходьте увечері, є чудовий коньяк.
Блінов мовчки кивнув і вийшов з машини. Мейєр дав газ, і машина помчала далі.
Розділ сімнадцятий
ВАЖКИЙ ПОХІД
Так, Т-А-87 мав точну інформацію: запаси хліба у партизанів вичерпувались. Колесник і Геннадій Андрійович довго думали, яких вжити заходів. У найближчих селах розжитися хліба не можна. Останнім часом не пощастило відбити жодного обозу з продовольством. Через три-чотири дні доведеться зменшити і без того обмежений пайок.
Нарешті штаб прийняв рішення вирядити експедицію по хліб. Колесник настояв, щоб загін по дорозі зайшов у село Стрижевці і розправився із зрадником-старостою. Можливо, станеться й так, що, перелякавшись, староста сам віддасть прихований хліб. Геннадію Андрійовичу хотілося заглянути і до старого Харитонова. Цю пропозицію також було прийнято. Особлива увага приділялася основному завданню. Група повинна напасти на склад з борошном поблизу млина і вивезти стільки, скільки вміститься на підводі, запряженій двома кіньми.
Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.
Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.
Радіючи з того, що він нарешті одержав важливу і самостійну справу, Геннадій Андрійович вносив у неї ту метушню, яка йому так не подобалася, коли він помічав її в інших, йому здавалося, що партизани збираються повільно, що коней вибрали невдало — один кінь надто високий, другий дуже худий, і в парі їм важко буде тягнути воза, — що малувато зброї…
Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, — Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.
Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.
На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.
— А ви, хлопчики, куди? — суворо запитав Стременний, підходячи до них. — Хто вас сюди поставив?
Хлоп'ята зніяковіли, трохи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.