Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

разом працювати, так само, як Сашко з товаришами. Тільки їх, комуністів, мобілізував крайком партії у розпалі непу.

Вдруге вони приходили з дядьком Мишею до шевця недавно. Сашко замовив чоботи й віддав гроші. Розмови ніякої з Шульгіним не вийшло, бо до нього приїхали на возі троє клієнтів, і дядько Миша одразу заквапився.

Сашко так і не зрозумів, що являє собою цей Шульгін. Здоровий, міцний дядько, тільки без обох ніг. У домі чисто, затишно. Багато книжок, не тільки в кімнатах жовті засклені шафи, а й у передпокої, на стіні полиці. І зараз, увійшовши в дім, Дорохов не знав, як себе тримати. Шульгін міцно потис Сашкові руку, скинув із стільця якісь колодки, протер його рукавом і запросив Сашка сідати. Дорохов витяг з кишені лікер, поставив його на верстат. Шульгін повертів пляшку, для чогось побовтав її і подивився на світло. Гукнув кудись у глибину дому, щоб принесли склянки й закуску. Незабаром ставна, статечна жінка — дружина дядька Кості — принесла на підносі склянки, шматочки сиру й ковбаси. Шульгін спритно, одним ударом долоні, вибив корок і майже вщерть налив каламутнуватої, густої рідини:

— Пий!

— Та я не п'ю, — соромлячись, промимрив Сашко.

— Не п'єш?

— Як же пити? Раніше бокс, тепер карний розшук. Я ж од вас ще в управління до дядька Миші зайду.

— Навіщо ж приніс?

— Та ось, — дедалі дужче ніяковіючи, Сашко розвів руками. — Думав, знадобиться.

— Все зрозуміло. Раз швець, то гіркий п'яниця, — криво посміхнувся Шульгін. — А тут ще й каліка, значить, п'є без упину.

Дружина Шульгіна, яка спостерігала всю цю сцену, підійшла до верстата, забрала піднос і пляшку.

— Чого з хлопця знущаєшся? Не бачиш, він до тебе з душею.

— Гаразд, Сашко! Подай-но мені отой згорток. І покроїв, і пошив я твої заготовки. — Шульгін показав гостеві халяви з простроченими передами. — Зосталося надати їм форми, пришити підошви, підбори — і все.

— Скільки ще треба часу, щоб вони були готові?

— Сідай лишень і розповідай, — наче вгадавши Сашкові думки, сказав Шульгін, — а я над твоїми чобітьми трохи помудрую.

— Що розповідати, дядьку Костю?

— Все, що хочеш. Почни з Ольги або з рябого, а краще з буфетниці. Колись я хотів особисто з нею познайомитися, та не довелося.

Сашко вкрай розгубився і не міг вимовити й слова. Шульгін глянув на нього й зареготав:

— Та ти, брате, не червоній. Я у вашому ділі дещо кумекаю і постійно в курсі. Адже це Льольчин чоловіченько мене чоботи шити змусив. Не розумієш? Зараз поясню. Спершу його банду розгромили біля Байкалу. Але отаман з десятком головорізів вислизнув. Шукали, шукали й намацали його під Александроном. Поїхали брати. Зав'язався бій. Я й наткнувся на кулеметну чергу. Бандити на коней, наші за ними слідом, а ми з Борисом, ну, з Картинським, зосталися. Йому в праву руку, а мені по ногах різонуло. Борис мене на собі верстви зо три тягнув. Впаде, відлежиться і знову мене тягне. Упертий чоловік оцей Картинський. Та тільки ноги мені все одно відрізали, а в нього нічого, рука загоїлася. Отакечки, дорогий товаришу Дорохов. Льолька, отаманова жінка, все золото й коштовності награбовані встигла захопити й до Китаю подалася.

Хлопці тоді знайшли провідників, які її через кордон перевели. Думали, що вона там і залишилася. Аж ні, повернулася. Як кажуть, царство їй небесне. Брава молодиця була. Перед революцією тут, в Іркутську, гімназію закінчила. Батечко в неї великими грошима на копальнях Бодайбо орудував. У шістнадцятому році всі свої капітали за кордон перевів і сам подався до Бельгії чи до Голландії, тепер уже не пригадую. А дочка його єдина не поїхала. Спочатку з анархістами злигалася, потім з денікінцями, побувала в отамана Семенова, а коли їх розбили, чомусь зосталася в Сибіру. Знайшла собі чоловіченька з бандитів, який із Семеновим водився, а той уже без гасел, без усяких монархічних ідей грабував усіх підряд — і своїх, і чужих, аби тільки золото та камінці блискучі були. Отак, дорогий мій товаришу уповноважений. А в двадцять шостому році, після госпіталю, змінив я оперативну роботу на оце ремесло.

Шульгін узяв за халяви майбутні Сашкові чоботи, уважно оглянув з усіх боків, помацав м'яку чорну шкіру, що аж вилискувала темною синявою, і вибрав під верстатом пару копилів. Покрутив їх у руках так і сяк і почав припасовувати заготовку.

— Зі мною чому так вийшло? Молодий був і надто хоробрий. Одне слово, дурень! Ліз куди попало… Тепер оце скільки літ минуло, а весь час згадую про той бій. Треба було мені займанку з тилу обійти. Тоді й ноги були б цілі, й Картинського не зачепило б. Бандитам шлях би відрізав, а отже, й інші хлопці врятувалися б. А я поліз у лоб. Ти ось уяви: чи знадобилися б тобі чоботи, якби в рябого пугач при собі був? Думаєш, геройство на бандитську кулю наразитися? Ні, любий мій друже, в карному розшуку всі перестрілки та погоні від невміння або самовпевненості. Пішли на галай-балай, покладаючись на власну хоробрість, а на галай-балай і грибів не назбираєш. По-твоєму, звідки в Миші Фоміна приказка така взялася: «Думати треба, думати»? У перші роки надто вже він гарячий був. У кожну нору стрімголов ліз і дурниць міг наробити зі своєю відчайдушністю. Знайшлися, слава богу, люди, порадили повторювати самому собі: «Думати, Фомін, треба, думати». І уяви собі, допомогло. Тепер це «думати» в нас стало вже приказкою.

Шульгін говорив неквапливо, хитрувато поглядаючи на Сашка, а руки його, немов самі собою, спритно робили свою справу. На очах у Сашка його правий чобіт набував закінченої форми.

Ще й ще приходив Дорохов до дядька Кості, і нарешті заповітні чоботи були готові. Не тямлячи себе від радості, з обновою в руках, Сашко, прощаючись з Шульгіним, попросив дозволу зайти до нього в найближчий вихідний.

— А ви що, тепер усім карним розшуком по шестиденках відпочиваєте? — несподівано спитав Шульгін.

— Хто не чергує, той відпочиває.

— Ти «Степана Разіна» Чапигіна читав? Ні? Тоді візьми