Читати книгу - "Долина жаху, Артур Конан Дойль"

бруньки й цвітуть дерева. Весна - надія для природи, що так довго ниділа в залізних кайданах зими, але жодної надії вона не принесла тим чоловікам та жінкам, які жили під тягарем страху. Цей страх, темний та лиховісний, не розвіювався аж до початку літа 1875 року.

 

6. Небезпека

 

 

Цієї весни насильства в долині досягло свого апогею. Мак-Мердо, що вже отримав сан диякона братства і мав, здавалося, згодом змінити Мак-Ґінті на посаді майстра, тепер зробився такою помітною постаттю серед товаришів, що без його допомоги й поради нічого ніде не діялось. Але що гучнішою ставала його слава серед масонів, то похмуріше поглядали перехожі, коли він проходив вулицями Верміси. Страх у їхніх душах поступово переростав у відчай. До ложі доходили чутки про таємні збори в редакції «Геральда» і про те, що городяни готують зброю. Однак Мак-Ґінті та його люди не боялися цих чуток. Їх було багато, і зброї в них теж було достатньо. Супротивники ж їхні були розпорошені та слабкі. Все це зведеться, як і раніше, до порожніх балачок та хіба що кількох намарних арештів,- так говорили Мак-Ґінті, Мак-Мердо та інші відчайдухи.

Одного травневого суботнього вечора, коли Мак-Мердо збирався на звичайну вечірку ложі, до нього завітав Моріс - найбоязкіший із братів ордену. Його чоло взялося зморшками, а обличчя було перелякане й стомлене.

- Чи можу я щиро поговорити з вами, містере Мак-Мердо?

- Звичайно.

- Я досі не забув, як колись відкрив вам своє серце і ви не виказали мене - навіть тоді, коли вас питав сам майстер.

- Що мені було робити, коли ви довірились мені? Але це не означає, що я з вами заодно.

- Так, я це знаю. Проте ви - єдиний, з ким я можу вільно розмовляти. У мене тут є таємниця,- він притулив руку до грудей,- і вона пече моє серце. Мені треба з кимось нею поділитися. Якщо я викажу її, на мене напевно чекатиме смерть. Якщо ж промовчу, то можемо загинути ми всі. Хай мені допоможе Бог!

Мак-Мердо пильно поглянув на Моріса - той тремтів усім тілом. Він налив склянку віскі й подав старому.

- Це допоможе вам узяти себе в руки,- сказав він.- А тепер розповідайте.

Моріс випив, і його бліді щоки порожевішали.

- Я можу розповісти про це одним реченням,- мовив він.- На наш слід натрапив детектив.

Мак-Мердо здивовано вирячився на нього.

- Ви що, збожеволіли? - вигукнув він.- Хіба тут не рояться роєм полісмени та детективи? Чим він нам зашкодить?

- Ні, ні, цей детектив - не з тутешніх. Тутешніх ми знаємо, їх справді нема чого боятись. Але ж ви чули про агентів Пінкертона?

- Щось нібито читав.

- Якщо вже вони натрапляють на слід, то пісеньці кінець. Це не державна поліція з їхнім звичаєм: «спіймаю чи не спіймаю». Їм дуже добре платять, і вони чіпляються мертвою хваткою. Якщо хтось із Пінкертонових агентів стежить за нами, то ми пропали.

- Нам треба вбити його.

- Ось ваша найперша думка! Те саме скажуть і в ложі. Хіба я не казав вам, що в нас усе закінчується вбивством?

- А що таке вбивство? Хіба це не звична річ у наших краях?

- Авжеж, але це не для мене - наводити вбивць на слід. Я після того не знатиму ні хвилини спокою! А водночас на карту поставлено наше власне життя. Заради Бога, скажіть мені, що робити? - Охоплений нерішучістю, він почав гойдатись на стільці.

Слова його глибоко схвилювали Мак-Мердо. Легко було побачити, що він перейнявся думкою про небезпеку й тепер міркує про те, як її зустріти. Він схопив Моріса за плече і трусонув його.

- Послухайте-но, друже! - з запалом вигукнув він.- Так ви нічого не вдієте, голосячи, мов баба на похороні. Давайте сюди факти. Що то за тип? Де він? Хто вам сказав про нього? Чому ви прийшли до мене?

- Я прийшов до вас, бо ви єдиний, хто може щось мені порадити. Я розповідав вам, що тримав раніше крамницю в одному з східних штатів. Там у мене залишились друзі - один з них служить на телеграфі. Я вчора одержав від нього лист. Прочитайте самі - тут, угорі сторінки.

Ось що прочитав Мак-Мердо:

 

«Що поробляють у ваших краях Чистії? Ми багато читаємо про них у газетах. Між нами кажучи, я сподіваюсь незабаром почути важливі новини. П’ять великих компаній і дві залізничні управи серйозно взялися за них. Будьте певні, що вони доберуться до них! Справу доручено Пінкертонові й передано найкращому їхньому агентові - Берді Едвардсу. Схоже, що з Чистіями от-от буде покінчено...»

 

- А тепер читайте постскриптум.

 

«Про все це я дізнався в себе на телеграфі, тож мій лист нікому не показуйте. Адже це дурниця, коли через руки людини щодня проходять шифровані телеграми, а вона не навчилася їх розшифровувати».

 

Мак-Мердо якусь хвилину сидів мовчки, тримаючи в байдужих руках лист. Перед його очима був туман, а за ним - порожнеча.

- Чи знає про це хтось іще? - спитав він нарешті.

- Ні, я більше нікому не казав.

- А оцей чоловік... ваш друг... чи міг він повідомити про це когось іще?

- Хіба що одного-двох приятелів.

- З ложі?

- Напевно.

- Шкода, що він не надіслав прикмет цього Берді Едвардса. Тоді нам легше було б натрапити на його слід.

- Можливо. Але навряд чи він знає їх. Адже він розповів мені лише те, про що довідався з телеграми. Звідки йому знати цього пінкертонівського агента?

Очі Мак-Мердо зблиснули.

- Хай йому грець! - вигукнув він.- Я спіймаю його. Я був дурень, що не придумав усе одразу! Господи! Нам просто пощастило! Ми спіймаємо його, перш ніж він устигне тут нашкодити. Послухайте-но, Морісе, ви не проти, щоб я зробив це сам?

- Звичайно, тільки мене до того не вплутуйте.

- Я все зроблю. Ви тут будете ні до чого. Навіть ваше ім’я не згадуватимуть. Я все беру на себе, ніби