Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

гос­поді. Там про все й по­ба­ла­каємо і пе­ре­го­во­ри­мо. Про­ща­вай­те! Зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі!

Вклонившись привітненько і та­ки геть-то вже низько, Пшеп­шинський одс­ту­пив до по­ро­га та й зос­та­вив са­мих ста­рих у хаті. Сто­яли во­ни й ди­ви­лись од­но на од­но­го.

VIII

Невважаючи на про­хан­ня ста­но­во­го, Лемішка ні ра­зу не пішов до йо­го в гості в йо­го жит­ло і не пус­кав навіть своєї жінки. Він ду­мав, що все те сва­тан­ня пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Од­нак же син не ки­дав своєї дум­ки. В ціло­му місті він не зна­хо­див кра­щої мо­ло­дої для се­бе.

- Тату! - го­во­рив не раз Яким, - я в вас єди­ник. Не робіть ме­не без­щас­ним! Бла­гос­ловіть мені ста­ростів сла­ти. Я слу­жу, гроші за­роб­ляю. Ко­ли хо­че­те, я в вас не візьму ні ша­га на про­жи­ток. На свої гроші і зо­дяг­ну, і про­хар­чую се­бе й жінку. Не тре­ба мені нічо­го ва­шо­го!

- А ко­му ж дос­та­неться все моє доб­ро, ко­ли тобі не тре­ба? В ме­не ж дітьми не по­ле засіяно. Шли, про ме­не, ста­ростів! Не­хай тобі бог бла­гос­ло­вить! Да­руй, бо­же, тобі щас­тя. Ко­ли б же моя ста­ра го­ло­ва по­ми­ли­лась у тім, що я тобі го­во­рив про Зо­сю! Ми пом­ре­мо, тоді бу­де твоя ха­та, твоя й гос­по­да. А тим­ча­сом я тобі прис­тав­лю до ха­ти ще од­ну кімна­ту. Там бу­де­те жи­ти вдвох з мо­ло­дою жінкою.

Швидко та хап­ком май­ст­ри бу­ду­ва­ли но­ву кімна­ту. Яким пішов з ста­рос­та­ми на за­ру­чи­ни до ста­но­во­го. По­би­ли мо­лоді пок­ло­ни. Сто­ронніх гос­тей, панів, па­ня­нок, окрім своєї сім'ї, ніко­го не бу­ло. Мо­лоді поміня­лись перс­ня­ми. Ли­це мо­ло­до­го аж па­ла­ло, а Зо­ся бу­ла спокійна, ти­ха, не­на­че во­на за­таїла якусь ду­му в душі. Тільки ста­но­вий радів за всіх! Ве­се­лий, жва­вий, він то­чив якісь те­ре­вені, час­ту­вав ста­ро­го Лемішку, ста­ростів і все обнімав­ся та цілу­вав­ся зо всіма, навіть з ста­рою Леміщи­хою. Тільки Лю­ци­на та Ру­зя сиділи цілий вечір смутні та не­ве­селі. Мен­ша сест­ра по­би­ла пок­ло­ни, а во­ни, старші, зос­та­лись у дівках, і на який кінець? І для яких же­нихів зос­та­лись їх білі ру­ки? Ве­селість спли­ла з гор­дих брів в Лю­ци­ни, а Ру­зя навіть трош­ки зап­ла­ка­ла.

- Коли ж, батьки, наз­на­чи­те весілля? - спи­тав один ста­рос­та з уряд­ників.

- Про ме­не, хоч і в пер­шу неділю, - од­ка­зав ве­се­ло ста­но­вий.

- Але ж, па­не сва­ту, на­ша кімна­та ще не до­бу­до­ва­на, - обізвав­ся Лемішка. - Го­лу­бе­нят ми ви­ве­ли, а гніздеч­ка та ку­бе­леч­ка не зви­ли, - до­дав Лемішка іронічно.

- Е! Чи то їм те­пер в думці ва­ша кімна­та! - про­мо­вив ста­но­вий. - Ми вже, старі, по­за­бу­ва­ли, як же­ни­лись. Чи прав­ду я ка­жу, пані сва­хо? - обер­нув­ся він до Леміши­хи.

- Через місяць гніздеч­ко мо­ло­дим, надісь, бу­де зви­те, а ви, сва­ту, тим­ча­сом на­го­туєте скри­ню й пе­ри­ну нашій кня­гині, - ска­зав Лемішка.

- Годі вже тобі, ста­рий, до­пев­ня­тись! - ска­за­ла Леміщи­ха. - Нам тре­ба доб­рої доч­ки, а си­нові вірної дру­жи­ни. А про скри­ню бай­ду­же! Я про це та­ки зусім не дбаю.

- Так, моя сваш­ко, так! Свя­та прав­да! - ска­зав ста­но­вий, осміха­ючись. - Не­дур­но співа­ють у пісні, що «во­ли та ко­ро­ви - все те поз­ди­хає, а біле лич­ко, чорні бро­ви - повік не зли­няє!» Ой, па­не сва­ту! Дав­но те діялось, як ми бра­ли­ся та вінча­ли­ся!

Пізненько вже ха­зяїн вип­ро­ва­див гос­тей і мо­ло­до­го да­ле­ко за двір, цілу­ючись та обніма­ючись.

- Поздоровляю те­бе, Зо­сю! - про­мо­вив ста­но­вий, вер­нув­шись з доч­ка­ми до ха­ти. - От ти те­пер вже пані Лемішковська! Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то прізви­ще не ду­же лепське, але що ж маємо ро­би­ти, ко­ли кра­ще не трап­ляється в цій глу­шині! Сядьмо ж те­пер, мої доч­ки милі, та по­ра­ди­мось про весілля. Лю­ци­но! Ти моя стар­ша ди­ти­на, ти в нас ха­зяй­ка та й по­рад­ни­ця. Що нам діяти з весіллям? Як нам обійтись з Лемішка­ми і їх міщанським ро­дом? Чи кли­ка­ти їх на весілля, чи ні? Та-же ж у ста­ро­го Лемішки є брат, а в то­го бра­та є жінка й діти. Є в їх ще й більше ро­ди­ни. Все то люд прос­тий, міщанський: жінки по­завірчу­вані хуст­ка­ми чи намітка­ми, чо­ловіки в чек­ме­нях чи в жу­па­нах. А нам тре­ба ж кли­ка­ти на весілля сусідніх знай­омих дідичів і ба­га­тих і просвіче­них по­ляків. Аж ме­не страх бе­ре, як тільки по­ду­маю, що ска­жуть наші знай­омі па­ни, ли­цем до ли­ця стрівши та­ку гро­ма­ду в моєму домі!

- І бог з ним, з тим ро­дом Лемішок! - од­ка­за­ла Лю­ци­на. - Нам не до­ве­деться з ни­ми жи­ти і бра­та­тись. Ко­ли вже та­ке діло скоїлось, то поп­ро­си­мо тільки Лемішку з жінкою та й годі. За­са­ди­мо їх десь у ку­точ­ку, щоб не ду­же бу­ло вид­ко. За мо­ло­до­го не со­ром. Він па­нич хоч ку­ди.

Зося чу­ла, як го­во­ри­ли про батьків її же­ни­ха, і бай­дужність ви­яв­ля­ла­ся на її лиці, не­на­че мо­ва мо­ви­лась про якихсь най­митів або най­ми­чок.

- То й доб­ре ра­диш, Лю­цин­ко, - од­ка­зав батько, - а все-та­ки наші па­ни й пан­ни, пев­но, кру­ти­ти­муть но­са­ми… Бу­ло б най­луч­че, як­би пішла по­го­лос­ка, що буцімто Яким вик­рав Зо­сю з мо­го до­му і повінчав­ся десь на селі… Потім во­ни приїха­ли б до ме­не… я б ніби прос­тив за цей вчи­нок мо­ло­дим і поб­ла­гос­ло­вив їх. От і обійшло­ся б і без весілля. А те­пер вже тро­хи пізно. Тре­ба справ­ля­ти весілля і по­не­волі знес­ла­ви­ти се­бе й свою сім'ю. Ох! го­ре, го­ре на світі! І тут га­ря­че - і там бо­ля­че!

Становий важ­ко зітхнув, а за ним доч­ки.

- Вам-то, та­ту, нічо­го! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - А нам же то, нам! Як лю­ди по­див­ляться на нас, на Зо­сю? Чи бу­дуть потім пус­ка­ти нас у свої са­ло­ни, чи од­кас­нуться од нас, як од за­чум­ле­них?

На очах усіх до­чок вис­ту­пи­ли сльози. Зо­ся впа­ла на пле­че Лю­пи­ни і за­ри­да­ла. День за­ру­чин Зо­си­них з Лемішковським скінчив­ся смут­ком і навіть слізьми.

Швидко збу­ду­ва­ли кімна­ту по­зад Леміщи­ної ха­ти; швид­ко ви­сох­ла во­на на га­ря­чо­му спасівча­но­му сонці. Гар­ненька, прос­тор­на, че­пур­но приб­ра­на та ве­се­ла, на по­мості, кімна­та сто­яла вікна­ми в са­док. Під вікна­ми розс­те­ля­ла­ся зе­ле­на тра­ви­ця. Поб­ли­зу сто­яли старі вишні. Че­рез тиж­день після пос­вячіння оповісти­ли в церкві про вінчан­ня Яки­ма з Зо­сею.

Перед дру­гою пре­чис­тою ста­но­вий розіслав біле­ти до знай­омих, зап­ро­шу­ючи їх на весілля своєї най­мен­шої доч­ки Зосі.

В неділю над­вечір по­ча­ли з'їжджа­тись гості на весілля.

В од­чи­нені вікна ста­но­во­го заг­ля­да­ло сон­це зга­са­ючи­ми чер­во­ни­ми проміння­ми і освічу­ва­ло ря­док па­ня­нок у ве­се­лих білих і ро­же­вих сук­нях, що сиділи ряд­ком попіл стіна­ми. Міські па­ничі й пан­ки то сиділи, то сто­яли гур­том ко­ло по­ро­га і в кут­ках. Всі