Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Жинь розгледіла два знаки, викарбувані на стіні. Слова можна було побачити, лише нахиливши голову праворуч і лише коли тьмяне сонячне світло падало на них.

— Що там написано?

— Хіба ти не можеш прочитати? — запитав Кітай. — Це ж давньонікарська.

Жинь спробувала не закочувати очі.

— Ну переклади для мене.

— Насправді це неможливо перекласти, — сказав Неджа. — Усі ці знаки мають декілька шарів значень, вони не підпорядковуються граматичним правилам сучасної нікарської, тож будь-який переклад буде приблизним, а то й хибним.

Жинь усміхнулася. Ці слова були прямою цитатою з текстів лінгвістики, які вони обоє читали в Сінеґарді, ще коли їхньою найбільшою турботою була контрольна з граматики наступного тижня.

— А який переклад правильний на твою думку?

— Ніщо не вічне, — сказав Неджа.

Кітай в один голос із ним промовив:

— Світу не існує, — і поморщив носа, глянувши на Неджу. — Ніщо не вічне? І що ж це за переклад?

— Історично точний, — сказав Неджа. — Ці слова на скелях викарбував останній міністр, відданий Червоному Імператору. Коли Імператор помер, його Імперія розпалася на провінції. Його сини й генерали, ніби вовки, розтягували ласі землі. Але міністр провінції Дракона не присягнув на вірність жодній із новостворених держав.

— І, мабуть, добром це не скінчилося, — сказала Жинь.

— За словами батька, в громадянській війні нейтралітету не існує, — сказав Неджа. — Вісім Принців прийшли за провінцією Дракона і спустошили Арлон. Звідси й вислів міністра. Для більшості це нігілістичний заклик, попередження, що ніщо не вічне. Ані дружба, ані відданість, тим більше не імперія. Це узгоджується з твоїм перекладом, Кітаю, якщо подумати. Цей світ ефемерний. Незмінність — це ілюзія.

Поки вони розмовляли, «Нещадний» увійшов у канал між скелями, такий вузький, що Жинь вразило, як військовий корабель не пошкодив корпус об каміння. Певно, його спроєктували під конкретні особливості каналу. Навіть якщо так, це був справжній подвиг у маневруванні, що вони прослизнули між стінами, навіть не черкнувши їх.

Коли вони проминули прохід, скелі розійшлися, відкриваючи Арлон, ніби перлину в мушлі. Місто всередині скель вражало буйством: такої кількості водоспадів, струмків і зелені Жинь не бачила навіть у Тікані. З другого боку каналу вона могла розгледіти тьмяні обриси двох гірських кряжів, що здіймалися в тумані: гори Ціньлін на сході і кряж Даба на заході.

— Колись я цілими днями лазив по тих скелях, — Неджа вказав на круті сходи, вибиті в червоних стінах, і Жинь відчула запаморочення, лише глянувши на них. — Звідти можна побачити все: океан, гори, цілу провінцію.

— Тож ви можете помітити наближення нападників з усіх напрямків, з відстані в декілька кілометрів, — сказав Кітай. — Дуже зручно.

Тепер Жинь зрозуміла. Це пояснювало, чому Вейсжа був такий упевнений у своїй військовій базі. Мабуть, Арлон — чи не найнеприступніше місто в Імперії. Вторгнутися сюди можна, лише пропливши вузьким каналом або ж здолавши величезний гірський хребет. Арлон легко захищати і страшенно важко атакувати — ідеальна столиця часів війни.

— Раніше ми цілими днями бували на пляжах, — сказав Неджа. — Звідси ви їх не побачите, але під скелями є потаємні бухти, якщо знати, де шукати. В Арлоні береги річки такі довгі, що, якщо не знати, можна подумати, ніби це океан.

Жинь здригнулася від цієї думки. Тікані не мало виходу до моря. Жинь не могла уявити, як це — рости біля таких водних просторів. Певно, вона почувалася б дуже уразливою. На узбережжі міг висадитися хто завгодно. Пірати. Призахідники. Федерація.

Спір був таким же уразливим.

Неджа мигцем глянув на неї.

— Тобі не подобається океан?

Вона думала про Алтаня, який кидався в чорну воду. Думала про той довгий відчайдушний шлях уплав, коли вона мало не збожеволіла.

— Мені не подобається його запах, — сказала вона.

— Але ж він пахне лише сіллю, — відповів Неджа.

— Ні. Він пахне кров’ю.

Коли «Нещадний» став на якір, гурт солдатів провів Вейс­жу з корабля і сховав усередині запнутого паланкіна, щоб віднести до палацу. Жинь не бачила Вейсжу вже більше тижня, але подейкували, що йому погіршало. Вона припускала, що найменше йому хотілося поголосу.

— Нам варто непокоїтися? — запитала вона, спостерігаючи, як паланкін несуть хвилерізом.

— Йому просто треба відпочити на березі, — Неджині слова не здавалися силуваними, і Жинь сприйняла це за гарний знак. — Він одужає.

— Гадаєш, він устигне одужати вчасно для того, щоб очолити кампанію на північ? — запитав Кітай.

— Безперечно. Якщо її очолить не батько, то мій брат. Ходімо, я покажу, де ви житимете, — Неджа жестом показав на сходню. — І представлю вас командирам.

Арлон був містом-амфібією, що складалося зі взаємопов’язаних островів, розкиданих усередині широкого гирла Західного Мужвею. Неджа повів Жинь, Кітая й Цике до одного зі струнких всюдисущих сампанів, які сновигали всередині Арлона. Коли Неджа спрямував їхній човен усередину міста, Жинь заледве придушила хвилю нудоти. Місто нагадало їй Анькхілуунь. Воно було значно менш обшарпане, але в ньому було так само важко орієнтуватися, враховуючи заплутаність каналів. Жинь це ненавиділа. «Що не так із сушею?»

— Мостів немає? — запитала вона. — І доріг теж?

— Без потреби. Усі острови сполучені каналами. — Неджа стояв на кормі, спрямовуючи сампан м’якими рухами стерна. — Усе організовано круговою сіткою, як на мушлі.

— Твоє місто немовби ось-ось піде під воду, — сказала Жинь.

— Так і задумано. На Арлон майже неможливо організувати наземний напад. — Неджа скерував сампан за ріг. — Це була перша столиця Червоного Імператора. Ще під час його війн зі спірлійцями він оточив себе водою. Без неї він ніколи не почувався в безпеці, тож саме з цієї причини вирішив побудувати місто Арлон. Ну принаймні так сказано в легенді.

— Чому він був такий одержимий водою?

— А як ще можна захиститися від істот, які контролюють вогонь? Він боявся Теардзи та її війська.

— Я думала, він кохав Теардзу, — сказала Жинь.

— Кохав і боявся її, — сказав Неджа. — Це не взаємовиключні поняття.

Жинь зраділа, коли вони нарешті зійшли на міцну доріжку. На землі їй було комфортніше, бо настил не рухався під ногами і вона не ризикувала впасти у воду.

А Неджа на воді був радісніший, ніж будь-коли раніше. Він управлявся зі стерном так, немовби то природне продовження його тіла. Без жодних зусиль перестрибнув із краю сампана на доріжку, наче це не складніше, ніж пройти порослим травою полем.

Він повів їх у серце військового району Арлона. Дорогою туди Жинь побачила ряд баштових кораблів, здатних перевозити цілі селища. Ці судна були оснащені величезними катапультами й наїжачилися рядами залізних гармат у формі голів дракона з вигнутими в зловісних посмішках ротами, немовби вони чекали нагоди плюнути вогнем і залізом.

— Ці кораблі нерозумно високі, — сказала вона.

— Бо вони спроєктовані так, щоб захоплювати міста, обнесені стінами, — сказав Неджа. — Ведення бою на воді — це про збирання міст, як гральних фішок. Така будова корабля має на меті підняття на стіни вздовж великих водних шляхів. Великі міста контролюють економічні та політичні важелі, транспортні й зв’язкові шляхи. Отже, захопивши контроль над містом, можна контролювати всю провінцію.

— Я це знаю, — сказала вона, трохи роздратована тим,