Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

На горизонті з'являється кафе. "Ровер" зменшує швидкість і вже дуже скоро паркується на спеціальному майданчику. Дочекавшись, коли буде зупинка, я відстібаю ремінь безпеки та виходжу на вулицю. Данило бере мене за руку майже як маленьку і веде в кафе.

У душі я тріумфую. Класно ж, коли тебе так водять за ручку, немов боячись, що ти втечеш. Це приємне почуття відгукується всередині мене бентежливим лоскотом. І я раптом ловлю себе на думці, що час ніби повернувся назад. Здається, ми з Данилом лише вчора познайомились і почали зустрічатись.

Напевно, варто було про все забути та почати все з чистого аркуша, так було б логічніше? А я зовсім нелогічна. Пам'ять не стерти. Пам'ятаю все до дрібниць як хороше, так і погане. Цікаво, чи він згадує про нас? Але питати про це я точно не буду – не хочу розчаровуватись. Тож залишається здогадуватися.

Відчинивши переді мною дверцята, Данило пропускає всередину кафе. Переступивши поріг закладу, поглядом обводжу зал, вибираю затишний столик з м'яким диванчиком – для мене, Потоцький не обломиться і посидить на стільці.

Скинувши на підлогу босоніжки, влаштовуюсь як мені зручно: упираючись на стегно; підтягуючи ноги, зігнуті в колінах, і обклавшись з обох боків подушками.

Гортаю меню, краєм ока бачу, як Потоцький спостерігає за мною. Вдаю, що нічого не помічаю, а в самій серці починає стукати швидше, ніж зазвичай. Знаю: про що він думає, я – приблизно про те саме. Після кафе ми поїдемо до нього чи до мене – не має значення, і будемо миритися по-справжньому. Від самих думок мене вже кидає в жар, кров приливає до обличчя.

– Визначилася? – Данило кидає на мене задумливий погляд і я киваю.

Поки на кухні готується наше замовлення, офіціант приносить каву. Я п'ю його дрібними ковтками та, відчувши погляд, який пропалює спину, повільно обертаюся.

– Нас давно помітили, – каже Потоцький, а я ковтаю, дивлячись на наших спільних друзів: Євгена та Світлану з їхніми трьома дітьми.

Відвертаюся.

– Не парся, Насте.

– Я не парюся.

– Ну тоді пішли привітаємось, – пропонує Данило, але я хитаю головою. Не хочеться. – Гаразд. Проїхали.

Офіціант приносить наше замовлення. Данило накидається на їжу, а мені кусок у горло не лізе. Я збрехала, коли сказала, що мене не парить. Парить, авжеж! Я знала, що рано чи пізно про наші стосунки з Потоцьким дізнаються спільні друзі, але намагалася про це не думати. Тепер розумію – чому.

Не можу позбутися думок, що мене засуджують. Вже всі в курсі, що Потоцькі розлучилися. Однозначно вважатимуть, що через мене. А мені не хочеться бути в їхніх очах сукою, яка руйнує сім'ї й краде чужого чоловіка та ще й кращої подруги.

– Як справи з моїм рекламним роликом? – Данило перемикається на нейтральну тему, але й тут мене починає трохи трусити. Він ще не в курсі, хто повинен зняти йому це відео. Якщо дізнається, що Сашко, то знову посваримося.

– Він тобі дуже потрібен?

– Звичайно. А що є якісь проблеми?

– Ні, проблем немає. Якщо не брати до уваги, що та людина, яку я тобі рекомендувала – це Сашко.

– Той самий додік у тату?

– Угу, він. Тільки давай без образ?

– Якщо тобі неприємно, то більше не називатиму його додіком.

– Так, мені неприємно.

– Для мене це не проблема, Насте. Якщо Сашко знає свою справу, то дай йому номер. Думаю, ми зможемо домовитись.

Киваю у відповідь.

Не впевнена, що вони реально не повбивають один одного. Хоча… Кого я обманюю? Сашкові я нічого не обіцяла. Він сам накосячив, тож має бути без образ.

Розслабитися не виходить. Данило привітно махає рукою, і я розумію, що до нашого столика ось-ось підійдуть друзі. Настрій, який і так не дуже, котиться вниз.

Морально готуюся до засуджувальних поглядів, але не відбувається. Коли друзі підходять до нашого столика і як ні в чому не бувало, я розумію, що це все – лише загони тарганів у моїй голові. Кому яка справа, якщо ми вже разом.

– Приєднуйтесь, – пропонує Данило друзям, але Євген киває на свою родину, каже, що малечу уже треба везти додому та укладати спати.

– Друзі, приїжджайте до нас на дачу наступних вихідних. Зберуться всі свої, – запрошує Світлана, а я дивлюся на Данила, чекаю, що він відповість.

– Подивимося. Поки що нічого не обіцяємо, – підморгує Данило, ніби розуміючи моє бажання спочатку обговорити цей момент наодинці.

Попрощавшись, друзі йдуть із кафе. Данило пересідає до мене на диван. Притулившись стегном до мого стегна, легенько штовхає мене плечем, мовляв, ти чого така сумна. Натягнуто посміхнувшись, пропоную йому поїхати додому. Він все одно вже з'їв свою вечерю, а в мене апетит так і не з'явився.

***

"Ровер" гальмує навпроти мого під'їзду. Я розчаровано зітхаю. Не пропоную йому підвестися, раз він за весь вечір так і не дав мені жодного натяку.

Поцілувавши його в щоку, тягнуся до дверей "Ровера". Він перехоплює мене за руку:

– Навіть на каву не покличеш?

– Закінчилася, – бурчу я. Настрою геть немає.

– А чай? – Усміхається так красиво. Зараза. – Насте, мені і вода з крана підійде – вона в тебе точно є.

Я теж йому посміхаюся, а серце зрадливо стрибає по всій грудній клітці. Він же зараз зовсім не про чай чи каву.

Починаємо цілуватися ще у ліфті. Його руки на моїй голій шкірі під майкою. Вверх. Вниз. Пальці вправно розправляються з гачком на бюстгальтері. Я не задумаюся, що будь-якої миті дверцята ліфта відчиняться і нас може хтось побачити. Пристрасть – як зголоднілий звір, пожирає ще в стрибку.

Виходимо з ліфта не перестаючи цілуватися. Ключі падають на підлогу. Данило ненадовго відволікається, щоб підняти їх та відкрити вхідні двері.

Ввалюємося у квартиру. Я опиняюсь притиснутою спиною до стіни, але в полоні його рук мені взагалі пофіг. Я сама стягую через голову його футболку і припадаю губами до плеча. Цілую його швидко. Нігтями дряпаю спину.