Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Вибач, я не знала… — Лора розгублено закліпала. — Це жахливо...

— Щоб уникнути подібної ситуації зі мною, батько домовився з лікарями, і мені видалили апендикс, не чекаючи його запалення. Не факт, що у мене запалення взагалі колись би виникло, але батько вирішив не ризикувати.

— Улан-Батор... це столиця Монголії?

— Ай-яй-яй, — Степан засміявся, — як не соромно таке запитувати в будинку вчительки географії?

— Твоя бабуся постійно занижувала мені оцінки, як би добре я не знала тему, тому я перестала вчити її предмет, — Лора розпакувала бинт.

— Я цього не знав, — він був здивований почутим.

— Тепер знаєш. Але це вже все в минулому, — вона сумно усміхнулась і почала обережно замотувати йому руку. Закріпивши бинт, кивнула. — Все, готово. Ти молодець, витримав.

— Дякую. Але це ти молодець, не злякалася. Завтра зможеш повторити все це?

— Завтра?... — розгублено перепитала Лариса. Ще в залі вона мала намір відмовитися від наступних перев’язок, але тепер, побачивши, яка серйозна у нього рана і поспілкувавшись з ним, відмовлятися вже не хотіла. — Думаю, що зможу. О котрій?

— Давай в районі обіду. Ти прийдеш чи мені прийти до тебе?

— Я… не знаю, — Лариса знизала плечима. Домашні точно здивуються його візиту.

— Вирішимо потім, а зараз пішли пити чай, бо досидимося до наступної перевірки.

— Добре, — Лариса почала швидко складати брудні бинти та обгортки у прозорий пакет.

— Я потім все приберу. Ходімо.

— Та я вже майже…

— Пішли, Наядо, — він підвівся, і Лора поглянула на нього знизу вгору. Чому він так її називає? Хоча їй подобалося… Він височів над нею, і Лора відчувала, що втрачає розум від його близькості. Не знала, що виражав її погляд, але Степан усміхнувся і поправив Ларисі волосся, заправивши за вухо. Дівчина, збентежена цим дотиком, опустила погляд. Його рука продовжила ці солодкі тортури та ковзнула по вуху вниз і, легенько стиснувши мочку, відпустила, змусивши Лору видихнути від несподіванки, що все скінчилося. Він помітив, що її вухо проколене, але сережок нема. На ній взагалі немає жодних прикрас. — Ходімо, нас чекають.

— Так… — тихо відповіла Лора. Ще б знайти сили підвестися. Навіщо він торкався її вуха? Для чого він все це робить? Перевівши подих, Лора повільно підвелася з-за столу. Степан відчинив двері з кімнати, пропускаючи її вперед, і дівчина пройшла повз, відчуваючи його пильний погляд на собі. У коридорі він покрутив перебинтованою рукою.

— Знаєш, стало набагато легше. Ще раз дякую.

Вона озирнулась і усміхнулася йому у відповідь, нічого не відповівши.

Під час чаювання Хризонівна спостерігала за Лорою й онуком: дівчина стала розкутішою, почала мало, але говорити, сміятися з жартів та розповідей Тоні й Степана. Його погляд зацікавлено ковзав по ній, але сам він поводився досить стримано. За розмовами й жартами час минув непомітно. Надворі стемніло.

Дощ припинився, але Степан сказав, що все одно відвезе Лору додому машиною, — вона заперечувала. Тоня підтримала цю ідею, бажаючи лишити їх удвох, та він несподівано сказав, що вона їде з ними. Ну, раз вона також їде... Тоня заявила, що тоді вона сідає на переднє сидіння, бо у таких танках вона ще не каталася. Без проблем. Лора на переднє сидіння не претендувала. Степан відчинив їй дверцята і допоміг сісти в салон за водійським кріслом. Тоня сіла сама. В машині приємно пахло хвоєю: ароматизатор.

— Степан… — перелякано сказала Тоня, вирячивши очі на предмет у дверцятах біля водія, коли той сів за кермо. — Це що?...

— А на що це схоже? — усміхнувся Степан і завів машину.

— Це автомат?...

Лариса визирнула також з заднього сидіння. Їй було цікаво.

— Штурмова гвинтівка Шмайсера, більш відома світу як автомат Калашникова.

— А що ця гвинтівка робить в твоїй машині?

— Катається, — Степан усміхнувся.

— Охрініти… А як менти зупинять?

— Це буде останнє, що вони зроблять у своєму житті, — він кивнув головою, серйозно дивлячись на дорогу, потім покосив погляд на приголомшену дівчину і усміхнувся. — Блін, Тоню, це просто автомат: він чистий, не крадений, заспокойся.

— Заспокойся? Звідки він у тебе?

— Менше знаєш — краще спиш, — усмішка не сходила з його обличчя. Тоня була вражена побаченим, а Лора не виражала переляку чи подиву. Добре тримається дівчина...

— Ти що, бандюк? — невдовзі запитала Тоня.

— Страшно? — засміявся Степан. — Боїшся, що завезу до лісу?

— А ти вже когось завозив?

— Будеш дванадцятою, — сказав він серйозно і засміявся, побачивши переляк дівчини. — Тонько, нікого я нікуди не завозив, але, якщо ти маєш бажання потинятися по лісу, зараз поїдемо. Тільки домовляємось одразу: гуляти будеш сама — я в машині побуду. Там мокро після дощу.

— Ну тебе, — вона насупилась і відсунулась у куточок до дверцят.

Степан зупинив авто біля будинку Лори, що виднівся за кроною височенного горіха, і вийшов. Відчинив їй дверцята, подав руку.