Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 25

Я сідаю в машину, яку прислав за мною батько. Небачена щедрість, нечувана любов батька до дочки. Насправді ж: контроль. Як у супроводі варти вели на ешафот Анну Болейн, так везуть зараз мене. Утрирую? Можливо. Але я вирушаю туди, де кожна деталь інтер'єру супроводжується болем.

Напевне, я мушу радіти хоча б тому, що не треба трястись у задушливому вагоні поїзда разом з усіма. Можна розслабитися і почитати книгу, забутися музикою в навушниках або відволіктися фільмом, але ні. Машина зупиняється, двері відчиняються і до мене сідає прихильник знущань, а колись мій друг.

— Здрастуйте-здрастуйте! Що навіть не поцілуєш? — чую на свою адресу і ледве стримуюсь, щоб не закотити очі.

Я повертаюсь, киваю на знак вітання. Думала, настроїлася на поїздку у його присутності. Ан-ні. Вочевидь, на таку підготовку часу бракує завжди.

— Щось надто вже самостійною ти стала після своєї Австрії. Багато на себе береш. Вгамуйся сама або я допоможу тобі.

— Досить так говорити зі мною.

— Слухай сюди, — він хапає мене за зап'ястя, кладе великий палець на внутрішній бік, рештою тримає. Тисне, боляче. Я кошуся на водія: Віктор зупиняється на світлофорі, вся його увага прикута до дороги. Йому немає жодної справи до того, що відбувається на задньому сидінні автомобіля, немає справи до мене. Напевно, для нього це виглядає так, наче багатенькі дітки розважаються.

Ми захоплюємося поверхнею красивого озера, милуємося глянцем води, чудовим відображенням місяця, яким це озеро ділиться з оточуючими. Ми вважаємо озеро чудовим; дивимося, насолоджуємося, хочемо їм стати, отримати такий самий спокій, даний йому природою, і нікому не спадає на думку опустити туди руку якомога глибше і дістати тонни сміття. Навіщо думати про сміття, коли можна милуватися поверхнею? Адже вона така бездоганна.

Моє життя – глянсове озеро.

— Я сказав тобі вгамуватися, і ти це зробиш.

— Мені боляче, — кажу спокійно, дивлячись Іллі в очі. Він чекає. — Я зрозуміла тебе, почула. Припини.

— Не грайся в ігри, Тайко. Це буде мати наслідки, — відпускає. Перехоплюю зап'ястя пальцями іншої руки і масажую місце, що саднить. Буде синець, але я взяла з собою подаровану колись Дашею тоналку — далекоглядність.

— Ілля, давай збережемо нейтралітет. Я ясно уявляю твій договір із моїм батьком — це ваші справи. Але будь ласка, не чіпай мене більше, ніж потрібно, адже я тобі не треба. — І дивлюся на нього. Не знаю, чого чекаю. Чого завгодно, напевно, аби на мою користь.

— Ти дійсно така дурепа, правда? — піднімає брову у подиві, ніби я щойно щура з кишені дістала і почала їсти, — люба моя, тобі просто треба запам'ятати. Навіть розуміти необов'язково, просто тримай у голові, як можна довше, — постукує вказівним пальцем на мою скроню, — ти є моя власність. Моя власність, — співає на весь голос, немов тут театральне дійство розвернулося, — ти робитимеш те, що я скажу, говоритимеш, коли я захочу, розставлятимеш ноги по клацанню ось цих пальців, якими я цілком справедливо каратиму тебе за непослух. Ти маріонетка, моя лялька, мішок кісток, насичений кров'ю, головне завдання якого робити так, аби його господар був задоволений. Все. Це завдання твого життя. Кожна жінка шукає таку ж сім'ю, як у неї була. Я дам тобі це сповна. Насолоджуйся.

Я вдихаю, а видихнути не можу, тільки часто ковтаю і моргаю швидко-швидко. Спина починає боліти, так щільно я втиснулася в сидіння, а пальці поколювати від стискання дверцят. Здається, єдине, що можна мені зараз — дихати, ковтати, моргати. Це все, на що я здатна. Все, що можу, аби не заплакати. Не заревіти тут, прямо при ньому. Ганебно розплакатися. Зачекайте. Мішок з кістками гідний ганьби?

Це машина мого батька, ми їдемо до мене додому, будемо присутні на урочистості мого родича у присутності моєї родини. Це більше, ніж його. Тоді чому моє власне життя належить йому більше, ніж мені? Чи належить кожному, хто сильніший? Це я дозволила? Я маю вибір? Чи можна мені карту, де хрестиком позначено "вихід"?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍