Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 30

Міла досить швидко заснула. Все ж, напевне, втомилася бідненька. Воно й не дивно – на підборах та у сукні видерлася на другу полицю. Не граційно, але вже як є… Казала їй роззутися вже нарешті, але вона чомусь вирішила, що ті їй допоможуть залізти. Спойлер – не допомогли, але іншого взуття у неї не було, тож так і залишилися її чобітки стояти на поличечці, постійно погрожуючи впасти від найменшого поштовху на їх власницю.

– Ех, не пощастило тобі, – прошепотів Тадеуш, дивлячись як я обережно забираю з рук Міли чашку з-під чаю.

– Це ще чому? – посміхнулася, здивовано поглянувши на нього.

– Та сусідка тобі дісталася не найкраща. Я б з такою поруч і годинки не витримав, – зізнався він.

– Але ж прийшов сюди, – розвела руками, вказуючи на наше купе.

– Не заради неї ж. А то ще мені її буркотіння не вистачало, – зізнався Тадеуш, поглядуючи якось лукаво.

– Я б і сама прийшла до когось, якби не могла поглянути на ці краєвиди. Україна просто надзвичайна. Така краса навколо. От тільки поглянь на це, – емоційно підскочила, вказуючи на красиву річку, що протікала якраз понад залізною дорогою.

– Вже давно на неї дивлюся, – немов зачарований промовив той, але чомусь лише сівши, помітила, куди спрямований його погляд. Ні, зовсім не за вікно. Весь цей час він дивився тільки на мене.

– Тадеуше, що з тобою? – не розуміла, чому він навіть не поглянув на красуню-водойму за вікном.

– А що зі мною? Не можу подивитися на найкрасивіше, що бачив у своєму житті? – підморгнув він та нахилявся все ближче до мене. Столик, що розділяв нас щосекунди здавався все меншим і меншим. – Ксеню, ти…

– …ви ж не проти? – перепитав Артур, а я й не знала про що він говорить. Лиш дивилася на нього, прислухаючись до мого серця, що налякано хотіло немов вирватися з грудей.

– Та ні, – одразу відреагував Тадеуш, відсуваючись і від мене, і від Артура якомога далі. – Приєднуйтесь.

– Дякую, а то не міг довго без моєї…– сів біля мене й потягнувся за поцілунком, але раптом згадав про присутність Тадеуша. Чому ж присутність Влада поруч раніше його не зупиняла? – Не міг без моєї незрівнянної природи за вікном. От прийшов поглянути, бо з верхньої полиці нічого не побачиш. Думав, може у вас вільні нижні місця і я зможу тут трохи посидіти.

– І чому ж всім ця природа спокою не дає, – пробурмотіла сама до себе.

– Що-що? – перепитали обидва.

– Та не звертайте уваги, я просто…– навіть не довелося швиденько шукати підходящі слова, бо в дверях з’явилася копиця руденького волосся. А в цьому одязі вона виглядала в купе так органічно, ніби це спеціальні піжамки, які роздають на залізниці.

– Тук-тук, можна? – запитала Аліна, що зазирнула через відчинені до кінця двері.

– Та заходьте вже, – погодилася, хоч вкрай не хотіла цього. Знала, що і Міла не зрадіє присутності керівниці, якщо прокинеться й застане її у нашому купе.

До речі, про Мілу. Дещо різкуватий голос Аліни, який вона навіть не збиралася стишувати, пробудив мою подругу з не такого вже й міцного сну. Вона спершу витріщилася на керівницю, якої не повинно було бути взагалі в нашому купе, а потім з якогось дива закричала.

– Та тихо ти. Чого розкричалася? – вигукнула Аліна й Міла врешті затихла.

– Пробачте, – шепнула вона, незвично замокнувши. Щось мені підказувало, що вона не скоро заговорить. Та й наче спускатися не збиралася. Так і поїде, мабуть, до Тернополя.

Аліна примостилася біля Тадеуша, як завжди, тримаючи спину ідеально рівною й почала дивитися у вікно. На її обличчі читався один лише спокій, який не змогла порушити навіть тиха несподівана бесіда з Тадеушем. Не очікувала, що це взагалі можливо, але він її зміг ще й як зацікавити.

Якщо чесно, я не зовсім прислухалася до слів Артура про те, що він нам приготував і сама зачаровано слухала розповіді Тадеуша про легенди Тернопільщини. Настільки заслухалася, що й не помітила як спустилася Міла й подалася кудись геть. А потім Артур обережно витягнув мене з купе, хоч я злегка опиралася. Було ж бо так цікаво…

– Вона вперше за останні роки притлумила свій біль… Якби знав, що Тадеуш так зможе, то давно зробив би його Аліниним помічником. Може, він їй допоможе, – промовив Артур, закривши двері купе. А я на них дивилася так, ніби за ними зник найбільший скарб мого життя. – Ксеню, ти чого?

– Га? – не розуміюче поглянула на нього.

– Ходімо може до Влада? – запропонував він.

– Пішли, – погодилася, досі якось повільно відходячи від захоплюючих розповідей про князів, давні скарби, надзвичайної краси річки та озера…

Але й там нас не дуже чекали. Всі місця були зайняті, а Міла щось затято торохтіла Владу з такою швидкістю, що її б ніхто не зміг переговорити. Хоча ні, він і сам був не гірше. Не очікувала, що Влад взагалі на таке здатний, проте дива трапляються.

Перезирнувшись з Артуром, ми закрили двері й спинилися в коридорчику біля вікон. І знаєте, просто стояти в його обіймах було чимось надзвичайним. Хоч і не так вже й довго тривало, бо наш потяг під’їздив до міста, в якому я точно ще ніколи не була. Раніше хотіла було Тадеуша попросити про екскурсію, попри слова Міли, але після останніх подій таки не дуже хотілося. Але як же дійсно дивно ця подорож змінила одразу стількох колег. Чи то я настільки загрузла в роботі, що навіть не помічала, хто оточує мене…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍