Читати книгу - "Заспокійливе для химери , Козел Валерія"

Розділ дванадцятий. Посол

Палац короля завжди навіював на Лукаса нудьгу. Безумовно, він був вишуканим. Архітектура Елібрії відрізнялась від лімерійської своєю стриманістю. У ній не було золотих вензелів, оздоблення дорогоцінним камінням, вигадливих скульптур. Тут переважав витончений мінімалізм.

Прибувши на місце, Лукас віддав наказ Персії знайти Тревора та підготувати всі документи до зустрічі. А сам тим часом вийшов прогулятися королівським садом. Крокуючи по білій кам’яній доріжці, він озирався і придивлявся чи є хтось поблизу. Зупинившись біля трояндових кущів, він торкнувся пальцями пелюсток рожевої квітки. Вони були такі ніжні та тендітні, що він мимоволі посміхнувся. Такі троянди були і в тому саду…

Лукас зітхнув. Вже більше чотирьох років він уникав всього, що було пов’язане з Лімерією. Не хотів зустрічатися з послами, чути лімерійські новини, відповідати на питання про своє перебування там. Хтось вважав, що він просто прагне якомога швидше забути все пережите у Лімерії, хтось казав, що згадки про Лімерію травмують його, пробуджують болючі спогади. Але насправді, він боявся почути лише одну новину. Про королівське весілля. За ці роки йому вдалось повністю закритися, заспокоїти свої почуття, біль та образу. Але він боявся, що варто комусь почати розповідати, яка вродлива була наречена принца Аймера, яка сукня на ній була, у яку зачіску зачесали її волосся кольору перлів… і все рухне. Стіна, яку він побудував навколо себе дасть тріщину.  

- Ваша світлосте! – від думок його відірвав голос, - а я вас шукаю по всьому палацу.

- Тревор, - обернувся він до нього, - а я думав, ти вже зустрівся з Персією.

- Вона майже мене спіймала, - знизав плечима чоловік, - але я виявився спритнішим!

Тревор Мірель був лицарем. Його родина присягнула на вірність роду Сіаль ще за часів їхніх прадідів. І з тих пір саме лицарі Мірель були найбільш наближені до нащадків герцога. Тревор був приставлений до Лукаса, як і Персія, з дитинства. Він був старше на чотири роки. Це був високий, широкоплечий чоловік з хитрими, чорними очима та аристократичними рисами обличчя, та на ділі – сильний, наче ведмідь. Як і Персія, Тревор належав до химер хижого типу. І якщо дівчина була з клану хамелеонів, то родина Мірель вся складалась із хижаків роду котячих. У самого Тревора була одна особливість, яка вирізняла його поміж інших. Це його волосся. Голова його наче була поділена навпіл, половина була рудою, а інша – світло золотистою. Через це і через запальний характер юного лицаря, колишній герцог Сіаль і прозвав його півнем. А ще, Тревор дуже не любив державні справи. Тому, коли йому вдавалось втекти від відповідальної Персії, він дуже тому радів.

- Коли вона знайде тебе, то, напевно, вб’є, - хмикнув Лукас, - і що? Як там атмосфера?

- Ну як сказати, - знизав плечима Тревор, - неприємні типи… якісь… не знаю. Дратують вони мене.

- От так всі і дратують?

- Лімерійські посли – ще ті гівнюки, - Тревор позіхнув, - хоча не впевнений, що можу вам це казати.

- Знову викаєш мені, коли ми сам на сам, - звузив очі Лукас.

- Ну вже вибач, звичка, - чоловік розвів руками, - ти ж тепер в нас не просто нащадок великого герцога, ти сам великий герцог. І, не зрозумій мене не правильно, виглядаєш жахливо. Кого завгодно обдуриш, але не мене. Ти знову не спиш?

- Сплю… - буркнув Лукас, дивлячись в бік.

- Ммм… Щось не дуже схоже. Персія-то тобі вірить?

- Не дуже.

- От і я не вірю. Слухай, Лукасе… так далі не можна. Може тобі вже якось скористатися послугами чаклуна?

- Немає чаклуна, який би мені допоміг.

- Ну ти ж навіть не спробував! А я, до речі, чув, що у Лімерії є химера, яка володіє магією сну. Рідка штука! Ой…

Тревор прослідкував за поглядом герцога.

- То що? Тепер при тобі можна згадувати про Лімерію?

- Як бачиш, я все ж таки тут.

- Тоді, якщо вже так, Ваша світлосте, - зітхнув лицар, стиснувши рукоятку свого меча, - цей візит трохи відрізняється від попередніх. Цього разу вони притягнулись з новими умовами, які, певно, ми не приймемо, але вони дуже на них наполягатимуть. А ще, відповідаючи на попереднє питання, ні, не всі дратують. Є один, котрий, здається мені більш-менш нормальним. Не таким зухвалим, чванливим. Можливо, тому що наймолодший з них. А можливо тому, що він усіх інших, здається, зневажає ще більше, ніж я.

- Він раніше не приймав участі у таких засіданнях?

- Не в Елібрії точно, бо я бачу його вперше. Але він видається досвідченим і достатньо розумним, не зважаючи на свій вік. Правда, є одна вагома проблема.

- Це яка ще?

- Думаю, ти зразу зрозумієш, щойно почнеться засідання. До речі, це вже зараз. Може, ходімо? Якщо запізнимось, Персія вб’є нас обох. А я, знаєш, дуже ніжний. Навряд переживу її побої.

- Побої? Вона ж так ні разу тебе і не перемогла?

- Тільки при ній це не скажи, - похитав головою Тревор, - інакше, я реально помру. Знаєш, як її це бісить?!

***

 - Невже сам герцог Сіаль вшанував нас своєю присутність?! – вигукнув один із послів Лімерії.

Лукас стримано привітався. Він знав його. Барон Мальте, партнер графа Вієрте і його близький товариш, партнер у полюванні. Родина Мальте володіла невеликою територією, але землі їх були родючими і у їхніх шахтах видобувалось дорогоцінне каміння, яке використовували алхіміки. Другий був молодий віконт Фішер, з ним він також бачився одного разу, на балу у королівському палаці. А третій…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍