Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

в конверт, на якому пишу батькову адресу. Потім я переглядаю вирізки.

Їх вісімнадцять, і вони лежать у хронологічному порядку. Я починаю зверху. Це жовтнева стаття, яка повідомляє про те, що підготовку до створення гренландської судово-медичної інстанції вже майже закінчено під керівництвом професора, доктора медицини Йоханнеса Лоєна. Наступна стаття старша на рік. Це фотографія з коротким підписом: «Рада з етики на конференції в Готхопі». Всі одягнені в каміки й хутряні шапки. Лоєн — другий зліва. Він такий високий, що виявляється одного зросту з тими, хто стоїть за ним на кілька сходинок вище. Наступна вирізка належить до його сімдесятиріччя роком раніше. У замітці написано, що як виняток було продовжено термін його перебування на посаді у зв’язку з роботою із створення гренландського державного центру автопсії. Так статті і йдуть — назад у часі. «Вітаємо професора Лоєна з 60-річчям», «Професор Лоєн читає лекцію в щойно відкритому Гренландському університеті», «Представники Управління охорони здоров’я в Гренландії, зліва головний лікар Копенгагена, поруч завідувач відділення, директор недавно створеного Інституту арктичної медицини». І так далі назад через 1970-ті і 1960-ті. Експедиції 1991-го і 1966-го не згадуються.

Передостання вирізка належить до 1949 року. Це маленький зразок газетної проституції. Захоплений опис нових вагонеток Кріолітового товариства «Данія», які полегшили доставку руди з глибини шахти на поверхню. Сердечна подяка директорові й таємному радникові Ебелю та його дружині, яких видно на передньому плані. За ними стоять головний інженер, доктор технічних наук Вільхельм Оттесен і медичний консультант компанії, доктор Йоханнес Лоєн. Фотографію зроблено біля шахти в Саккаку, у ту хвилину, коли нова машина підняла перший вантаж на поверхню.

Після цієї фотографії десятирічна перерва. Остання вирізка належить до травня 1939-го.

Це фотографія і підпис до неї. Фотографію зроблено в порту. На задньому плані темне судно. Перед ним стоїть з десяток людей. Чоловіки в світлих костюмах, жінки в довгих спідницях і легких накидках. Загальний вигляд справляє враження інсценування. Підпис зовсім короткий: «Відважна і сповнена ентузіазму компанія зі студії „Фрейя Фільм“ під час від’їзду до Гренландії». Після цього йде список членів відважної і сповненої ентузіазму компанії. Вона складається з акторів і режисера. І лікаря кінознімальної групи та його асистента. Лікаря звуть Роусинг. Асистента не названо. У консервативній пресі в 1930-ті роки асистенти не мали імен. Але його подальша доля зберегла і цю фотографію в архіві, і змусила когось дописати його ім’я кульковою ручкою. Він виділяється на фотографії. Вищий за решту. І, незважаючи на його молодість, його підлегле становище, на те, що він стоїть позаду людей, котрі кокетують перед камерою, в ньому вже тоді помітна його зарозумілість. Це Лоєн. Я складаю вирізку.

Після сніданку я надягаю довге замшеве пальто і хутряну шапку від Джейн Еберлайн. У пальті глибокі внутрішні кишені. У них я опускаю останню складену вирізку, пачку грошей, Ісайїну касету та батьків лист. Потім виходжу з дому. День почався.

У крамниці «Пронтапрінт» на Торвеґаде я роблю копію касети. Я заглядаю також до їхньої телефонної книги. Інститут кісмології міститься на Фіольстреде. Я дзвоню туди з телефонної будки на площі. Мене з’єднують з викладачем, мова якого свідчить про його гренландське походження. Я пояснюю, що у мене є запис східноескімоською, якої мені не розібрати. Він питає, чом би мені не звернутися до «Будинку гренландців».

— Мені потрібний експерт. Йдеться не просто про те, щоб зрозуміти зміст записаного. Я хочу спробувати ідентифікувати того, хто говорить. Я шукаю людину, яка могла б послухати плівку і сказати, що у власника голосу вогненно-руде волосся і що в п’ятилітньому віці, коли він сидів на горщику, його шльопали, а його голосні свідчать про те, що це відбувалося в Акунааку сорок сьомого року.

Він починає попирхувати від сміху.

— У вас є гроші, фру?

— Гроші? А у вас? І це не фру. А фрекен.

— Сваєрбрюґґен. Це в Південній гавані. Місце стоянки сто двадцять шість. Запитайте доглядача.

Він усе ще пирхає, кладучи слухавку.

Я доїжджаю до станції Енґхаве. Звідти я піду пішки. Я подивилася карту Крака в бібліотеці на Торвеґаде. У моїй свідомості зафіксувався лабіринт звивистих вуличок.

На станції холодно. На пероні на протилежному боці стоїть людина. Вона з тугою видивляється потяг, який має відвезти її звідси у центр міста, до інших людей. Це остання людина, яка зустрілася на моєму шляху.

Центр міста зараз являє собою мурашник. Люди у цей час заповнюють універмаги. Вони готують театральні прем’єри. Вони стоять у черзі перед винним льохом Вида.

Південна гавань — це місто примар. Над ним нависло сіре небо. Повітря пахне димом від спалюваного вугілля й хімічними речовинами.

Той, хто боїться, що машини скоро захоплять владу, повинен утриматися від прогулянок Південною гаванню. Тут не прибрано сніг. Тротуари непрохідні. Вузьким, покритим багнюкою залізничним полотном час від часу проносяться неприродно довжезні товарні потяги з великими вікнами без жодної ознаки життя. Над миловарним заводом висить хмара зеленого диму. Кафетерій пропонує смажену картоплю з ковбасою. За шибками на самотніх обсмажувальних апаратах у покинутій кухні світяться червоні і жовті контрольні лампочки. Над занесеною снігом купою вугілля вперед і назад по рейках без будь-якої мети рухається невгомонний кран. Зі щілин у закритих воротах гаражів цідиться тьмяне голубувате світло і доноситься тріск електричного зварювання й побрязкування незаконно зароблених грошей, але не чути голосів людей.

Потім дорога виходить до художньої листівки. Велика акваторія порту, оточена низькими жовтими пакгаузами. Вода замерзла, і, поки я оговтуюся, споглядаючи цей краєвид, з’являється сонце, низьке, ясно-жовте, несподіване, і освітлює лід, немов підземна електрична лампочка за матовим склом. Біля причалу стоять маленькі риболовецькі судна, корпуси яких такого ж блакитного кольору, як те місце, де море сходиться з обрієм. На краю акваторії, у самій гавані, стоїть великий трищогловий вітрильник. Набережна ця і є Сваєрбрюґґен.

На стоянці 126 — вітрильне судно. Дорогою туди мені ніхто не зустрічається. Звуки всіх механізмів позаду мене пропали. Всюди тиша.

На причалі стоїть стовп з білою поштовою скринькою. Над ним прикріплена велика вивіска, ще закрита білим поліетиленом.

На кормі золотими літерами написано назву судна — «Північне сяйво». На носі судна фігура, що зображає людину з факелом. Довжина чорного виблискуючого корпусу судна щонайменше тридцять метрів, щогли спрямовані в небо, створюючи враження, що стоїш перед церквою. Пахне смолою і тирсою. Хтось нещодавно витратив цілий статок, щоб привести його до ладу.

Я піднімаюся на борт по трапу з товстою доріжкою з кокосового волокна і поручнями, прикрашеними